Розділ 3. Що там за дверима?

Руденька. З того боку дверей

Всю ніч йшов дощ. Вранці небо все ще було щільно затягнуто густими сірими хмарами, які загрозливо нависли над землею. Зоряна ще спала. В кімнаті було темно, наче ввечері. Враз гучний гуркіт розірвав повітря. Дівчинка перелякано скочила з ліжка. Сонно потираючи очі, вона підбігла до вікна. Руденька нажахано намагалась роздивитися густий сірий дим вдалині, який зазвичай буває, коли ракета влучає у будівлю. Потім підняла очі догори:

— Хух, — видихнула з полегшенням, — це просто грім.

За мить сильна злива зросила порепану, спраглу землю й поодиноких перехожих під парасольками, які бігли по своїх справах. Дівчинка скривилася. Надія погуляти на вулиці зі своїми чотирилапими друзями зблякла. 

Раптом вона згадала про свою вчорашню знахідку й вдарила себе по лобі: 

— Чарівні двері! — вигукнула Зоряна й перелякано затулила долонею собі рота. Не дай Боже хтось почує!

Її охопили сумніви. Що якщо то був лише сон? Що як ніяких дверей не існує? Вона спохмурніла. Наступної ж миті її оченята заблищали. А якщо двері реальні, що за ними? Руденька ледь стримувалася, щоб прямо цієї ж хвилини у своїй улюбленій піжамі з котиками не дременути в підвал перевіряти. 

Від думок дівчинку відірвав стійкий запах з кухні. Зоряна повела носом, намагаючись його зловити. Що це? На її личку з’явилася задоволена посмішка. Це був аромат міцної кави, яку пила мама, та теплих свіжоспечених млинців з полуничним варенням. Дівчинка справедливо вважала, що немає в цьому світі нічого смачнішого та важливішого за мамині млинці. Такі тонесенькі, з золотистою скоринкою. Поки вони були гарячими, мама зазвичай обмазувала їх вершковим маслом — щоб не злипалися. Та вони б і не встигли злипнутись: Зоряна їм жодного шансу на це не залишала. Тому цілком зрозуміло, чому чарівні двері в підвалі могли ще трохи (проте не довго) почекати. Вона розвернулася й швидесенько побігла на кухню снідати.  

Тим часом не одна Зоряна помітила ті двері. У підвалі цієї ночі спали два собаки — старенький Шарик та молодший Той Пес. Не дивлячись на літо, через дощ та грозу вночі було досить прохолодно, тому два песики тулилися один до одного, щоб зігрітися. І поки Зоряна спала у своєму теплому ліжечку, мріючи про зустріч із друзями десь на березі океану, Шарик прокинувся раніше й відразу побачив незвичайне світло в шпарині. Він помітив ті самі двері, які напередодні знайшла Руденька. «Дивно, — подумав він, — хіба раніше тут були двері?» І як будь-яка спантеличена істота, він звичайно ж піднявся з’ясувати, що це там таке було. 

Зоряна ж, смачно та ситно поснідавши, натягнула свої улюблені лосини, зелену футболку та надягла саморобні браслети з бісеру, які Оксанка їй подарувала ще до від'їзду. Вона зав’язала на голові два пухнасті руді хвостики та визирнула у вікно: 

— Дощ вже закінчився! До обіду прийду! — голосно вигукнула, щоб почула мама, і швидко помчала надвір розгадувати свою таємницю. 

Руденька вибігла з під’їзду й, не гаючи ні хвилини, звернула до підвальчика. Як і очікувалося, собак там знову не було. Яскраве світло пробивалося через щілину у залізних дверях й пускало промені й сонячні зайчики на протилежну стіну напівтемного затхлого приміщення. «Хух, — видихнула Зоряна, — значить двері все-таки існують! Цікаво, що там з того боку?» Не відриваючи зачарованого погляду від світла, вона штовхнула двері вперед. Її шлунок звело від страху. Руки помітно дрижали. Однак вона, повільно ступаючи крок за кроком, все-таки пройшла до наступної частини підвалу зі сходами нагору. Руденька рухалася повільно, нашорошено озираючись. 

Дівчинка піднялася східцями з іншого боку підвалу й опинилася на широкій сонячній і галасливій вулиці, по якій снували туди й сюди люди. Звідусіль лунали сміх, розмови, крики, які іноді змішувалися з шумом від автівок, що швидко проїжджали повз. 

— Ого! — вигукнула дівчинка приголомшено. Вона зробила кілька кроків уперед і її ледь не збили троє підлітків, які голосно щось обговорювали та весело сміялися. Зоряна остовпіла, затаївши подих і готова в будь-який момент чкурнути назад до підвалу. Однак, вони не звернули на неї жодної уваги. 

У кишені завібрував телефон. Руденька дістала його й здивовано подивилася на екран. Прийшло кілька повідомлень від оператора. Однак вона не могла прочитати жодного з них, бо ні слова не розуміла. Вони були написані іншою мовою.

— Здається, я десь за кордоном, — здогадалася дівчинка. 

Вона глибоко видихнула й сміливо пішла далі, намагаючись впевнено крокувати та розмахувати руками. «Я не боюсь. Я не боюсь», — повторювала подумки Зоряна. Руденька постійно крутила головою, озиралася й то і діло зупинялася, щоб уважно щось чи когось роздивитися. 

А поглянути там було на що. Широку проїжджу частину навпіл розділила пряма алея, переповнена людьми. Вздовж неї з двох боків росли густо посаджені дерева, з зеленим соковитим листям. Воно виблискувало на сонці та давало приємну прохолоду в цей спекотний ранок. 

На алеї розміщувалися в один рядок намети з балакучими та усміхненими торговцями, які продавали цікаві дрібнички для туристів. Чого тут тільки не було! Дівчинка повільно пройшла повз місце, наповнене різноколірними м'якими іграшками. «О, такого рожевого ведмедя тато обіцяв подарувати мені два роки тому», — Руденька втупилася поглядом в іграшку. Вона давно про неї мріяла. Однак вдома не було зайвих грошей. Тож поки що мрія залишалася лише мрією.