Розділ 2. Зоряна знаходить незвичайні двері в підвалі.

«Ох, ну чому я всього лише звичайна дівчинка? — розмірковувала вранці Зоряна, лежачи на дивані й напружено розглядаючи стелю. Вона не могла забути вчорашні мамині сльози. — От якби я народилася, наприклад, могутньою супергеройкою чи людиною з магічними здібностями. Я б тоді зупинила війну, щоб усі знову стали щасливими. Зробила б так, щоб тато не пиячив й вони з мамою перестали сваритись. Щоб друзі повернулися з-за кордону. Якщо не всі, то хоча б Оксанка», — вона тяжко зітхнула. 

Серце тужливо стиснулося. Оксанки їй дуже не вистачало. Вона згадала, як минулого року прощалася з нею. Руденька тоді поклала їй до кишені браслет дружби, що сплела власноруч. «Я буду сумувати», — промовила тремтячим голосом, коли подружка сідала до авто. — «Коли ти повернешся?» На це питання Оксанка не відповіла, лише знизала плечима й помахала на прощання.  

— Що це там за чорна цятка? — ліниво розмірковувала Зоряна, вже хвилин п'ятнадцять ледарюючи на дивані та згадуючи друзів. Хоча здавалося, що насправді вона лежить так вічність. — Одна цятка, дві цятки, три цятки, — продовжувала рахувати дівчинка, закинувши ногу на ногу. 

— Зоряно, Руденька, чого ти лежиш? — до кімнати зазирнула заклопотана мама. — Доцю, збирайся й біжи в магазин. І не забудься погодувати Шарика та Рика. Вони, мабуть, від учора не їли.

Вона зачинила за собою старі, обшарпані місцями, двері:

— І сміття викинути також не забудься, — вже з того боку тихо додала й ледь чутно зітхнула.

Зоряна підвелася з дивану. Шарик і Рик — це були два безхатні песики, якими опікувалася дівчинка. Взагалі був іще один, але він з’являвся так нечасто, що вона його звала просто «Той Пес», бо не вважала за потрібне придумувати йому окреме ім’я. Зазвичай їх можна було знайти в підвалі. Напівтемне приміщення з невеличкими вікнами під самою стелею та гарячими трубами в дальньому кінці, слугувало затишною оселею для тварин. У собачому кутку на підлозі стояли мисочки для їжі та води. Трохи далі Руденька ще минулої осені власноруч постелила шерстяний килимок, щоб тваринкам було трішечки м’якіше.  

Згадала, як взимку, коли ракета впала неподалік від їхнього будинку, знайшла всіх трьох там. Тоді вибух був такий потужний, що скло у вікнах потріскалося. Тваринки жалібно скавчали та тулилися один до одного. Вони ще майже добу відмовлялися виходити з підвалу.

Зоряна вийшла з під'їзду на вулицю й зазирнула туди, але собак не було. Вона розчаровано зітхнула та вже збиралася йти, коли несподівано помітила високі залізні двері біля собачого кутка. До цього вона ніколи їх там не бачила та навіть готова була поклястися, що дверей раніше й не було зовсім. Дівчинка здивовано заклякла, роздивляючись знахідку. Двері виглядали обшарпаними, ніби ними досить часто користувалися, та водночас вишуканими й старовинними. На іржавій поверхні вже подерлася від часу блакитна фарба, а по краях розташовувалися схожі на мереживо таємничі символи. Дівчинка продовжувала їх розглядати, намагаючись впізнати в них щось знайоме. Таких знаків вона раніше не бачила. 

«Це погана ідея — відчиняти невідомі двері», — подумки відмовляла себе Зоряна.

Та зараз їй було так безрадісно й так кортіло заглянути за двері, що вона не змогла стриматися. Руденька несміливо простягнула руку вперед, та в цей момент вони прочинилися самі собою. З подивом і цікавістю, дівчинка просунула свій вкритий ластовинням носик у шпарину. 

З того боку дверей знаходилося ще одне підвальне приміщення зі своїм окремим виходом на галасливу вулицю. Зоряна відсахнулася та ретельно протерла очі. Про всяк випадок дівчинка покліпала, думаючи, що можливо, то лише її уява так жартує з нею. Вона ще раз наблизилася до щілини між дверима. Їй здалося, що вона чує людські голоси. Проте, люди розмовляли не її рідною мовою й навіть не англійською, яку вона знехотя вчила в школі. По спині пробігли мурахи. Що як вона не зможе повернутися, якщо піде туди або її там схоплять? «Я повернуся сюди завтра», — заспокоїла вона себе, не змігши подолати страх. Зоряна побрела додому, обдумуючи всі можливі варіанти розвитку подій, якщо відчинить двері.

— Цікаво, це якийсь інший вимір чи реальне місце на землі? От би там опинилися всі мої друзі, які виїхали з України! — думала вона ввечері, лягаючи спати. В її уяві вона гуляла на березі океану, насолоджуючись безхмарним небом та розпеченим жовтим пісочком, який липнув їй до п'яток: — Якби ж через ці двері я могла магічним чином перенестися туди! 

Як тільки-но дівчинка промовила ці слова, то заснула. Вона падала у прірву, в кінці якої виднівся океан.