Розділ 1. Чому мама плаче?

Зоряна тільки повернулася зі школи. Вона закрила за собою вхідні двері до квартири, як за вікном пролунав вибух. Потім ще один. Потужніший. Він освітив сутінкове небо й будинки з чорними, ніби мертвими вікнами. Затряслися шибки. Вдалині виднівся дим, який підіймався вгору й поглинав край неба, немов хотів його з'їсти. Дівчинка підскочила на місці й зіщулилася, втиснулась у стінку, не наважуючись покинути коридор. 

— Бісові виродки! — гнівно прогарчав тато з вітальні, — ніяк не заспокояться.

Світло в будинку згасло. Через хвилину зникли вода й опалення. В коридор вийшла худенька постать мами зі свічкою. Її обличчя спотворилося мерехтливими тінями:

— Доцю, роззувайся й проходь на кухню. На вечерю буде «Мівіна», — вона провела рукою по рудому волоссю доньки й ніяково знизала плечима, — немає води, щоб щось інше готувати, — навіщось пояснила.

— Весною їм кінець! Ми їм покажемо, де раки зимують. Будуть знати, як до нас лізти! — знову почувся роздратований голос з кімнати. 

Однак після виснажливої зими настала наповнена тривогою весна. За весною на вулиці міста Кропивницький нарешті завітало довгоочікуване літо, а війна так і не закінчилася.

Цьогорічне літо було зовсім не схоже на те, до якого звикла дівчинка. Зоряна з надією виглянула з вікна своєї кімнати, що знаходилася на 9-му поверсі багатоповерхового будинку, сподіваючись побачити хоч когось зі знайомих. Її маленька руда голівка повернулася спочатку направо, а потім наліво. Ні душі. Тільки з іншого боку проспекту кудись поспішав одинокий заклопотаний перехожий. Та за хвилину й він зник за рогом. Все ніби зупинилося — машини не їздили по дорозі й навіть листя на деревах не ворушилося. «Куди поділися люди?», — дивувалася дівчинка, — «Невже всі поїхали звідси?»

Руденька знала з новин та з підслуханих на кухні розмов батьків, що в багатьох містах гинуть люди. 

— Сьогодні привезли Андрія, — прохрипів під час однієї з таких обідніх балачок тато, тремтячими пальцями намагаючись втримати ложку, — кусок в горло не лізе. Там обпечено 60% тіла. Будуть робити операцію. І не одну. Його батько сказав, що Андрій плакав як дитина й не хоче жити далі. Ех, — він рвучко видихнув й кинув ложку на стіл, — шкода Андрія й старого його також шкода. 

На кухні запанувала гнітюча тиша. 

А ввечері батько повернувся з роботи на підпитку: 

— Галю, відчиняй! — кричав він, гупаючи у двері. — Га-алю!

Коли йому відкрили, він, перечепившись через поріг, накинувся на дружину з докорами:

— Чого так довго? Ти ж все одно нічим не зайнята! 

Мама мовчки забрала татів портфель й віднесла його до кімнати.

— А що ти їсти приготувала? — почулося знову.

— Вареники з капустою, але ще двадцять хвилин треба почекати, — зітхнула мама.

— Що? Чому досі немає вечері? — невдоволення чоловіка зростало. 

За мить двері до кімнати дівчинки різко відкрилися. Батько сперся на одвірок, намагаючись стояти прямо. Однак, в нього це погано виходило.

— А ти чого байдикуєш? Чого мамі не допомагаєш? — суворо запитав. Він звів на переніссі зарослі кущі брів й пригладив своє кучеряве темне волосся. Йому було важко концентрувати увагу. Не отримавши відповіді, тато насупився й заскрипів зубами. А потім, різко втратив інтерес до доньки. Він мовчки вийшов й гримнув дверима. 

Коли тато заснув, Руденька й собі вирішила перекусити. Вона тихенько прослизнула на кухню й застала там маму. Жінка стояла біля вікна у цілковитій пітьмі. Вона обхопила себе руками й дивилася на вулицю. 

 — Ма, — тихенько промовила Зоряна, — щось сталося? Ви з татом посварилися? 

Плечі жінки затряслися. Вона беззвучно плакала. Руденькій стало шкода маму. Війна і її не обійшла стороною. Вона також змінилася — стала ще більш тендітною та вразливою. Раніше приталена сукня зараз висіла на ній як на вішалці. Мама тепер була схожа на бліду копію тієї життєрадісної жінки, якою Зоряна її пам'ятала до війни. Світле волосся, невеличка гулька та гігантські окуляри — от і все, що зараз від неї залишилося.

— Мам, — дівчинка обійняла її. — Не плач. 

— Йди дитино, — тихенько прошепотіла мама, м'яко відштовхуючи доньку руками. — Все гаразд. Чи буде гаразд. Обов'язково.

Зоряна спохмурніла й вийшла. Коли вона озирнулася, то побачила, як тремтять мамині плечі. «Мама плаче, — подумала вона, — бо, мабуть, думає, що в нас влучить ракета й ми всі загинемо. І чому ми також не їдемо звідси, а спимо у коридорі, засинаючи кожну ніч під чергове виття сирени? Хіба нам це допоможе, якщо ракета поцілить в наш будинок?»