Частина 4: Смак кави та вузли долі.

З першим ударом дзвона реальність навколо Злати здригнулася, наче відображення у воді, в яку кинули камінь. Обличчя Маркіяна, вогні смолоскипів і теплий запах кожуха почали танути. Дзвін гудів усе сильніше, але тепер він став уривчастим і різким — це був звук повідомлення на смартфоні.

Злата різко вдихнула. Вона сиділа у кріслі свого «Ніссана». Двигун тихо працював, пічка дула теплим повітрям, а на екрані телефона, що ожив, висвітилося: 23:45.

— Як? — прошепотіла вона. — Минуло всього десять хвилин?

Вона пам’ятала кожне слово, відчувала шорсткість долоні дивного мельника. Це не міг бути просто сон. Злата глянула на пасажирське сидіння і затамувала подих: там лежав невеликий клаптик вовняної нитки — яскраво-червоної, точно такої, як на килимах у млині. Навігатор спокійно висвітив: «Глиняни, центр — 500 метрів».

— Що за дива тут кояться? — сказала вона, дивлячись у білу заметіль, яка, здавалося, ніколи й не припинялася. — Я що, заснула за кермом? Добре, що з дороги не з’їхала, тоді б точно довелося тут ночувати просто неба. Треба якнайшвидше забиратися звідси.

Машина поволі рушила темною ґрунтовою дорогою.

— Примариться ж таке. Тракт Глинянський. Мабуть, я перечиталася історичних книжок.

Тим часом білий «Ніссан» поволі в’їжджав у місто.

Злата їхала сучасними вулицями, але її погляд шукав ті самі кам’яні будинки. Глиняни виявилися звичайним невеликим містечком, як і сотні інших, які їй доводилося бачити під час своїх безкінечних робочих відряджень: стара асфальтна дорога, затишні дворики зі старими будинками, перебудованими на сучасний лад, подекуди миготіли гірлянди у вікнах, за якими люди збиралися святкувати Новий рік. Злата не помітила жодного натяку на бруківку, ніде не було коней та людей у дивному вбранні, і водяного млина теж тут не було, але відчуття «зоряної мандрівниці» чомусь не покидало її.

Дівчина проїхала майже до центру міста і побачила красивий старовинний будиночок із вивіскою: «Глинянська ресторація. Традиції килимарства». Світло всередині ще горіло.

— Ну нарешті. Може, тут мені допоможуть?

Коли вона штовхнула важкі двері, за стійкою побачила чоловіка. Він розвертався, тримаючи в руках джезву. Злата застигла. Ті самі широкі плечі, те саме вольове підборіддя.

Дівчина зблідла.

— Не може бути… Що за жарти долі? Наче якесь дежавю!

— Вибачте, але ми вже зачинені, — почав він, але раптом осікся. Його погляд зупинився на її обличчі, а потім опустився на джинси, які у світлі ламп спалахнули сотнями іскор. — Ого. Ви наче з іншого світу. Зоряна мандрівниця.

Злата відчула, як по шкірі пройшов мороз.

— Чому ви мене так назвали? — голос її здригнувся.

Чоловік ніяково знизав плечима, але погляд залишався дивно пильним.

— Не знаю. Просто побачив вас — і назва сама вирвалася…. Ви сяєте, як те зоряне небо над Глинянським трактом… До речі, я Маркіян.

— Напевно, це прозвучить дивно, але… я знаю вас, Маркіяне, — тихо сказала вона, підходячи до стійки. — Я бачила вас у своїх снах. 

Маркіян завмер, повільно поставив джезву на вогонь і пильно подивився на неї.

— У снах? — перепитав він, і його голос став густим і бархатистим, як смак дорогої кави. — Розкажіть мені про ці сни. Бо я весь вечір відчуваю дивний неспокій, наче чекаю на когось, хто заблукав у цю снігову ніч.

Злата загадково посміхнулася, розглядаючи старовинні килими на стінах.

— Мене сюди щось навмисне привело, Маркіяне. Це не була просто поломка машини чи збій навігатора. Мене наче хтось за руку вів через завірюху, щоб я опинилася саме тут, у цю хвилину. Це був маршрут, який не під силу жодним картам.

Маркіян вийшов з-за стійки. У ресторації раптом мигнуло і згасло світло, залишивши їх у м’якому сяйві вуличних ліхтарів та поодиноких свічок. Він підійшов ближче, і Злата знову відчула те саме тепло, що й біля млина.

— Знаєте, — промовив він, зупинившись за крок від неї, — старі люди в Глинянах казали, що в новорічну ніч межа між тим, що було, і тим, що буде, стає тонкою, як нитка на верстаті. Я ще не зовсім розумію, як це працює… але я знав, що в цю ніч зустріну свою долю. Ту, яку чекав, здається, усе життя. Навіть якщо вона прийде до мене в джинсах, всипаних зорями.

Його рука обережно торкнулася її щоки, наче там вона й мала бути. Поцілунок стався так природно, ніби вони продовжували перервану мить тому розмову. Це був смак кави, меду та вічності.

Десь на ратуші почав бити годинник. Дванадцять ударів серця і відчайдушне бажання розчинитися в цій миті назавжди.

Новий рік почався. І разом з ним почалася дивна історія містичного кохання.

Вже в обіймах Маркіяна, дивлячись на сніг за вікном, Злата думала: що ж це було? Сон, марево чи просто новорічний збіг обставин? Несподівано рука відчула в кишені щось колюче — клаптик червоної вовни. Дівчина не знала відповіді, але тепер це було неважливо. Злата точно знала — тепер вона вдома.