Частина 3: Ніч народження весни.

​На подвір’ї млина вже чекала підвода. Коні — двоє статних гнідих із густими гривами прикрашеними червоними китицями — нетерпляче перебирали копитами, випускаючи з ніздрів клуби пари.

​— Сідайте зручніше, Зоряна мандрівнице.

​— Ого, який сервіс! — хмикнула дівчина, кутаючись у хутро. — Хто б не організовував це шоу, бюджет у них неймовірний. 

​Маркіян стиха цмокнув, і підвода рушила. Колеса, оббиті залізом, м’яко покотилися по снігу, а потім Злата почула дивний звук — ритмічний цокіт об камінь.

​— Зачекайте, це що, бруківка? — вона нахилилася через край воза. — Звідки тут кам’яний шлях? На мапах тут була розбита ґрунтовка з ямами!

​— Це Глинянський тракт, — з гордістю відповів Маркіян, тримаючи віжки. — Головна артерія нашого краю. Ним королі їздили, купці з далекого Сходу везли шовк, а наші майстри — свої килими. Цій дорозі сотні років, і вона пам’ятає кожен крок історії.

​Злата дивилася на дорогу, роззявивши рота. Вздовж тракту через рівні проміжки стояли високі дерев’яні стовпи, на вершинах яких у кованих кошиках палав справжній вогонь. Полум’я танцювало на вітрі, відкидаючи довгі тіні на засніжені ялини.

​— Неймовірно… — прошепотіла вона. — Навіть вуличне освітлення вогняне. Мабуть, десь заховані газові балони? Чи це такий спецефект для туристів? Але де ж усі туристи? І чому... чому в мене досі «немає мережі»?

​Вона знову витягла телефон. Жодної позначки мережі.

​— Маркіяне, ви знаєте, що ваш «косплей» занадто реалістичний? — Злата нервово засміялася. — Навіть супутники над нами кудись зникли. Ви що, заглушку поставили на весь район?

​— Знову ці дивні слова, — мірошник хитав головою, дивлячись на зорі. — Ви кажете про «мережі», ніби ви рибалка. Але тут, на тракті, єдина мережа — це доля, яка сплітає різні шляхи, які зрештою усіх  ведуть в наше величне  місто. Ось дивіться, Зоряна мандрівнице: бачите ті вогні попереду? То і є Глиняни,  місце де кожен вузол на килимі — це молитва, а кожна нитка — чиєсь життя.

Підвода в’їхала в місто, і Злата затамувала подих. Глиняни виглядали як ілюстрація до старовинної казки. Жодного натяку на сучасні споруди, жодних неонових вивісок чи пластикових вікон. Будинки з високими дахами, кам’яні ратушні мури — і скрізь коні, брички, люди в кожухах та хутряних шапках. Повітря було густим від диму з коминів та аромату свята.

— Слухайте, це вже занадто для простого фестивалю, — Злата відчула, як серце почало калатати швидше. — Тут немає жодної машини. Навіть поліції чи «швидкої». Як ви це зробили? Ви перекрили все місто?

Маркіян зупинив підводу біля галасливої таверни, де з вікон лилося світло та звуки скрипки.

— Далі підемо пішки. Моїм гнідим треба відпочити, а нам — пробратися до ковальської слободи. Там живе майстер Степан. Якщо твоя залізна машина має душу, він її вилікує, бо ніхто краще за ковалів не знає мови металу.

Злата радісно кивнула.

«Коваль Степан… Мабуть, власник місцевого автосервісу з суворими методами роботи», — промайнуло в її голові.

Вона сплигнула з воза, і її чобітки, вперше торкнувшись справжньої середньовічної бруківки, почали цокати, як підкови на конях. Злата глянула вниз на своє взуття і зрозуміла, що не може йти цією слизькою бруківкою у своїх ультрамодних міських чобітках.

Маркіян також зрозумів усю скрутність ситуації, тому міцно взяв її за руку — і, все ще посміхаючись, вони рушили вглиб міста.

— Дивись, це приїжджий балаган! — Маркіян вказав на розфарбований віз, біля якого актори в масках розігрували сцену з вертепу.

Поруч жонглери підкидали палаючі смолоскипи, а величезний ведмідь на ланцюгу потішно переминався з лапи на лапу під звуки дуди.

— Це неймовірно. Який бюджет у цього фестивалю? — шепотіла Злата, озираючись на циркових акробатів посеред площі. — Все таке справжнє, навіть запах!

— Ти знову кажеш загадками, — усміхнувся Маркіян.

Він зупинився біля медовара, що з великого чана наливав густі, золотаві напої.

— Гріх бути в Глинянах і не скуштувати нашого хмелю. Це зігріє тебе і твоє серце.

​Він подав їй дерев’яний кухоль. Напій був густим, солодким і пахнув медом та польовими травами. Злата зробила великий ковток. Приємне тепло миттєво розлилося по тілу, витісняючи холод і страх.

Раптом хтось схопив її за руку і дужим, впевненим рухом потягнув у центр площі, де вже розгорталося магічне дійство — кривий танець, обрядовий хоровод прощання з зимою.

Злата спробувала вирватися, але міцні жіночі руки навіть не помітили цього. Дівчина оглянула свою викрадачку — це була статна жінка середніх років, доволі красива, в довгій шерстяній сукні, поверх якої була ткана плахта, оперезана крайкою, теплий вишитий кожух та ряд намист на широкій шиї. А голову прикривала дивним чином зав’язана хустка з очіпком, що скидався на корону.

Нарешті жінка відпустила дівчину і голосно промовила:

— Я бачу, ти не тутешня, але то не важливо, бо кривого танцю мають йти всі присутні жінки на святі, інакше не вродить ярина.

Злата не зовсім розуміла, хто така Ярина і чому від якогось танцю залежать її пологи, однак сперечатися з такою жінкою їй не дуже хотілося, тому вона лише кинула благаючий погляд у натовп, вишукуючи там Маркіяна.

Тим часом усі жінки й дівчата стали у вервечку, взялися за руки й почали співати:

«А ми кривого танцю йдемо,ми в нім кінця не знайдемо. Ані кінця, ані ладу, не впізнати, котра ззаду».

Усі сплелися в єдиний живий ланцюг і розпочали свій магічний хоровод. Попереду, наче хранителька давнього знання, ступала найстарша жінка — вона вела це дійство впевнено й урочисто. За її кожним кроком, ніби за невидимою ниткою, тягнувся довгий шлях дівочих сподівань.

Вони рухалися плавними хвилями та заплутаними петлями, то зближуючись, то розходячись, утворюючи дивні, містичні візерунки. Цей танець нагадував плетіння невидимого мережива, де кожна петля була символом нескінченності, а кожен вигин — даниною силам природи. Здавалося, сам простір навколо них оживає, підкоряючись ритму «безконечника», що не мав ні початку, ні краю.