Частина 2. Мельник часу.

​ 

​На порозі стояв чоловік. Він був молодим, високим і настільки широкоплечим, що майже повністю заступав собою світло, яке лилося з глибини млина. На ньому була світла полотняна сорочка з вишивкою на комірі, яка здавалася занадто тонкою для такого морозу, проте чоловік, здавалося, зовсім не відчував холоду. У його руці погойдувався важкий кований ліхтар, всередині якого тріпотів живий вогник свічки.

​Він підняв ліхтар вище, і світло вихопило його обличчя: вольове підборіддя, прямий ніс і очі — дивні, золотаво-карі, у яких зараз відбивалося щире здивування.

​— Доброго вечора, панночко, — промовив молодий чоловік, і його голос виявився таким же густим і теплим, як те світло, що йшло від печі. — Чи не запізно для подорожей? 

Він освітив простір довкола дівчини, та не побачивши нікого поруч продовжив:

 — Глинянський тракт у таку завірюху жорстокий до самотніх подорожніх. Та ще й так пізно: годинник на ратуші в Глинянах ось-ось проб’є північ.

​Злата розгублено кліпнула. Вона очікувала побачити кого завгодно: охоронця в камуфляжі, чи якогось старого заспаного сторожа, але не цю людину, від якої віяло спокоєм і якоюсь дикою, первісною силою.

​— Я… моя машина зламалася. Мені потрібна допомога, зарядити телефон щоб викликати евакуатор. — Злата розгублено озирнулася. — А де це я? Таке дивне місце.

​Чоловік ледь помітно усміхнувся, і в кутиках його очей з’явилися добрі зморшки.

— Ви на Глинянському тракті. Це - хутір Мельники, остання зупинка перед  Глинянами - королівським містом. Мене звати Маркіян і це мій млин. Я мельник і пекар по сумісництву, бо дуже люблю пекти хліб. Та ви заходьте, зігрійтеся, бо дорога до міста ще  довга. А в таку ніч і звірина може вийти на тракт. Це вам ще пощастило, що ви не зустріли вовків або вепрів. Зараз їх час. Тим більше в ніч народження весни.

— Вовків? — перепитала вона, перелякано округливши очі. — Ніч народження весни? Ви про що?

​Злата переступила поріг, і в ту ж мить звук вітру за стінами перетворився на мелодійний передзвін сотень бубонців.

— Яка дивна музика,це що фольк?

Маркіян здивовано обернувся до незнайомки:

— Ви чуєте музику тут? Як цікаво. Це мелодія  млину — так співає його душа. Але чути її можуть тільки люди нашого роду... Іншим вона не доступна.

Маркіян окинув незнайомку пильним поглядом, який здався дівчині не вельми приємним і навіть трохи насторожив її. Вона розгублено позадкувала назад, попутно картаючи себе подумки за легковажність. Мельник зрозумів що налякав дівчину і тут же додав : — Вибачте, я не хотів вас налякати. Просто ви така дивна і так незвично виглядаєте. Я ще ніколи не бачив таких, хмм…як це сказати…. шатів. Ви точно не з наших країв. Та не бійтеся, проходьте, я не зроблю вам нічого лихого, слово Мельника.

Злата трохи заспокоїлась, ще раз скоса глянула на нього, тоді глянула на свій смартфон і згадавши нічну завірюху, вирішила що краще вже побути тут,  у теплі з незнайомцем, аніж замерзнути вночі на морозі.

​Всередині млина пахло борошном і сушеними яблуками. Маркіян жестом запросив Злату до масивного дубового столу. Вона сіла, не знімаючи пуховика, який у світлі каганця відблискував сріблом, наче риб’яча луска.

​— Вибачте, — Злата дістала телефон і почала розпачливо тиснути на кнопку живлення. — У вас є зарядка? Чи, може, PowerBank? Мені хоча б на п’ять відсотків підживити, щоб викликати евакуатор.

​Маркіян поставив перед нею кухоль із гарячим узваром і сперся на стіл, розглядаючи чорний прямокутник у її руках.

​— «Зарядка»? «Евакуатор»? — він повільно промовив незнайомі слова, ніби куштував їх на смак. — Ви розмовляєте мовою, якої я не чув навіть від купців із Гданська. Це дзеркало? Чому воно таке чорне і чому ви в нього тицяєте пальцем?

​Злата підняла очі. Вона була впевнена, що цей чоловік просто з неї глузує.

— Це смартфон! Тут усе моє життя: робота, контакти, зв’язок із світом. Розумієте? Хоча який там зв’язок, якщо тут жодна мережа не ловить і Wi - Fi недоступний. Напевно, вежа в Ваших Глинянах впала через обледеніння.

​Маркіян розсміявся — щиро й гучно. Його сміх змусив пил у повітрі танцювати швидше.

— «Вай-фай»? Це якийсь заморський птах? І кого він має ловити? Чи, може, це дух зими, що ловить красунь? Не бійтеся, панночко, у нас у Глинянах вежі стоять міцно, адже їх оберігає Магдебурзьке право… Ви таки дуже дивна. А можна запитати вас щодо вашого вбрання... — він на мить завагався, вказуючи на її джинси, густо всипані дрібними стразами, що яскраво палахкотіли від вогню в печі. — Я бачив багато килимів і дорогих тканин, але ніколи не бачив штанів, зшитих із зоряного неба. Хто ви, таємнича госте? Чи не з небесних сфер ви впали на наш тракт? Ви наче якась Зоряна мандрівниця.

​Злата відчула, як щоки спалахнули рум’янцем — чи то від гарячого напою, чи то від незвичного прізвиська.

— Це просто джинси, Маркіяне. Мас-маркет. І нікуди я не падала, це радше мені на голову впав  ваш Глинянський тракт — я просто їхала святкувати Новий рік до Золочева. Хотіла випити шампанського з друзями, яких давно не бачила, під бій курантів, послухати президента по ТБ...А опинилась казна де.

​— Шампанське? — Маркіян підняв брову. — Якщо це вино з провінції Шампань, то воно в Глинянах є лише в бурмістра. Але мій мед не гірший, повірте! А щодо «послухати президента»... ви кажете про театр? У нас на площі теж будуть вистави, приїжджий балаган уже готується. 

​Злата нарешті відірвала погляд від телефону й озирнулася довкола. Як вона раніше не помітила цього. Жодної лампочки. Жодної розетки. Жодної техніки, навіть найпростішої. На стінах висіли величезні, неймовірної краси шерстяні килими з геометричними візерунками, які, здавалося, пульсували в напівтемряві. Від них йшло тепло, яке відчувалось навіть на відстані. На лаві лежав дивний верхній одяг, чимось схожий на жупан, а замість віконних рам були чудернацькі шибки з нерівного скла.