Частина 1: Маршрут у невідомість

​Злата завжди вважала себе доволі раціональною людиною. Її життя вимірювалося дедлайнами, вчасними звітами та поїздками за  чіткими вказівками Google-карт і всезнаючого навігатора. Але в передноворічну  ніч  Всесвіт, здавалося, вирішив, що її планам бракує хаосу.

​— Та куди ж ти мене ведеш? — роздратовано кинула вона в порожнечу салону, зиркнувши на екран смартфона.

   ​Синя стрілка на мапі безпорадно крутилася на місці. За вікном білого «Ніссана» розгорталася справжня снігова стихія. Заметіль була такою щільною, що світло фар впиралося в білу стіну, не даючи жодного шансу розгледіти дорогу на Золочів. Злата мала бути там ще годину тому, у теплому колі друзів, з келихом ігристого та видом на підсвічений замок. Натомість вона була тут — десь між засніженими полями Львівщини.

   ​Раптом навігатор хрипко пікнув і видав повідомлення, від якого по спині у дівчини пробігся холодок:

«Через двісті метрів поверніть ліворуч на Глинянський тракт».

​— Куди???? — нахмурилась дівчина. — Тракт Глинянський залишився у Львові. А я бозна-де!

​   Вона хотіла зупинитися, але машина раптом смикнулася. Кермо стало важким, ніби його тримали чиїсь невидимі руки, а двигун видав довгий, болісний стогін і затих. Екран телефона спалахнув яскраво-блакитним світлом, на мить засліпивши її, і згас.

​   Тиша, що запала в салоні, була майже фізичною. Злата відчула, як холод починає пробиратися під її тонкий кашеміровий светр.

​— Тільки не це. Тільки не в новорічну ніч, — прошепотіла вона, намагаючись знову завести авто. Але у відповідь чулося лише клацання.

— Та хай тобі грець.

Дівчина вхопила телефон, марно намагаючись розблокувати його. Але екран впевнено показував чорний прямокутник.

— Та що ж це таке?  Ще й телефон здох! Як таке взагалі можливо?!? І що тепер робити? 

   Злата ще трохи посиділа в машині, намагаючись зібрати думки до купи, спересердя вдарила долонями по керму, але навіть сигнал не спрацював. 

— Це якийсь сюр. Такі не везіння бувають хіба що в кіно. Ну гаразд, доведеться шукати когось, бо інакше просиджу тут цілу ніч. От класний Новий рік мені  ​”світить”, змерзла, налякана і голодна. Тут точно не до шампанського. 

   Вона вийшла з машини, сподіваючись побачити хоч якийсь вогник цивілізації. Сніг миттєво забився у черевики, а вітер штовхнув у спину, ніби запрошуючи йти вперед.  Злата ступила пару кроків у зимову ніч, намагаючись розгледіти хоч щось, але все було марно — сніг сипав великими білими клаптями, наче на небі хтось розірвав пухову перлину.

 —Добре хоч морозу нема, а то я б тут на бурульку перетворилася. Боже, як же хочеться гарячої запашної кави. — Бурмотіла собі під ніс дівчина, стискаючи долонями телефон, як останню надію.

Раптом Злата відчула вібрацію в руках, обернула екран до себе і побачила що він засвітився. 

— Ну давай, рідненький, ти ж заряджений був, ну вмикайся вже. 

Дівчина, замерзлими пальцям шалено водила по екрану, намагаючись відкрити хоч якусь вкладку.

— Немає мережі, ну звичайно, де ж тут мережа в такій глухомані! — в розпачі вигукнула Злата. — Та ще батарея майже на нулю. Як таке можливо, пару хвилин тому був повний заряд!

Та раптом, краєм ока, ніби в мареві, вона помітила вогник. 

— О, так, будь-ласочка, сотвори новорічне диво, — прошепотіла вона, вдивляючись в невидиме небо, — я навіть готова брести  до того вогника засніженим пустирем! 

Дівчина заплющила очі, намагаючи переконати себе, що їй це  не примарилося. Ступила крок і розплющила очі.

Дивно, але замість покинутого пустиря вона побачила дорогу — широку, добре розчищену і вкриту дивними слідами, схожими на відбитки коліс великих возів. Снігопад раптово вщух, і навколо, скільки сягало око,  виднілося величезне чорне небо, всипане міріадами зір. Златі аж дух перехопило. 

— Яка прекрасна зоряна ніч! — зачаровано прошепотіла вона. І раптом розсміялася дзвінким дитячим сміхом. 

— Ви будете зіркою новорічної вечірки в наших неперевершених джинсах всипаних стразами з нової італійської колекції “Зоряна ніч”. — Не перестаючи сміятись говорила вона сама до себе. Раптом зупинилась, глянула на свої штани, і все ще сміючись додала, — Та що ви знаєте про зоряні ночі. Ось де справжня неперевершена зоряна ніч. А не ця тряпка. І як я повелася на цю рекламу? Ще й тканина холодна така.

Дівчина рушила далі, пришвидшуючи кроки, марно намагаючись зігрітись. Та раптом   із подивом зауважила, що на дворі наче й потепліло. Та й снігу стало набагато менше. А місцями де-не-де виднілася зелена соковита трава, яка продиралась на світ крізь білий покрив.

— Що за дивне місце? — прошепотіла Злата, обхопивши себе руками за плечі. — Як у казці про дванадцять місяців, ще тільки підсніжників бракує.

​Вона зробила крок, потім інший, відчуваючи, як під тонкою підошвою модних чобітків хрустить сніг. Раптом попереду, за густими лапами ялин, що похилилися під вагою інею, пробилося тепле жовте світло. Воно не було схоже на різке сяйво галогенових ліхтарів чи холодне мерехтіння світлодіодів. Це було живе, густе, майже золоте сяйво, що тремтіло й кликало до себе.

​Злата пришвидшила крок, забувши про втому та відчай. 

 — Може тут  хтось має зарядне, щоб хоча би евакуатор  викликати. 

І коли вона нарешті вибігла на невелику галявину, то від побаченого їй перехопило подих.

​Перед її очима постав величезний дерев'яний млин. Споруда здавалася велетнем, що приліг відпочити біля води. Його важке колесо обросле крижаними бурульками, що виблискували в світлі місяця, повільно й невідворотно поверталося. Воно черпало воду з річки, яка всупереч усім законам фізики та добрячого  морозу, не замерзла, а лише парувала, огортаючи береги містичним туманом.

​Злата роззирнулася навколо. Жодної опори ліній електропередач чи інших комунікацій. Жодного натяку на дроти чи трансформаторні будки. Лише високі смолоскипи, закріплені в кованих тримачах, освітлювали подвір’я. Повітря тут було зовсім іншим — густим, насиченим ароматами свіжозмеленого зерна, теплого хліба, що тільки-но витягли з печі, і легким присмаком кінського поту. Але найголовнішим був запах магії — той невловимий аромат очікування дива, який буває лише раз на рік.