Розділ 12. Вирок скасовано.

Дощ на Верідії ніколи не був просто водою. Це була суміш сажі та кислоти, що роз’їдала камінь і душі. Але цієї ночі дощ мав смак пороху. Саманта, Деніел та інспектор Валдос бігли по слизькому даху Вежі під акомпанемент куль, що вибивали іскри з металевого покриття.

— На пожежну драбину! — крикнув Валдос, стріляючи з револьвера назад, у темний отвір дверей, звідки виривалися спалахи пострілів охорони Синдикату. — Вона веде до промислового сектора!

— Нам не туди треба! — заперечила Картер, перестрибуючи через трубу паропроводу. — Нам треба до генераторів! Якщо ми відключимо їх, голограма зникне!

— Голограма? — перепитав Валдос, перезаряджаючи зброю на бігу.

Вони зупинилися біля краю даху. Внизу, над головною площею міста, у повітрі висіло велетенське, напівпрозоре обличчя Бога. Воно виглядало величним і страшним, його очі палали фіолетовим вогнем.

— Слухайте мене, діти мої! — гримів голос Бога, відбиваючись від стін хмарочосів. — Жертва має бути принесена. Чужинці принесли отруту сумнівів. Очистіть їх кров’ю!

— Це запис! — крикнув Деніел, перекрикуючи гуркіт грому. — Послухайте інтонацію! Він повторює одну й ту саму фразу кожні чотири хвилини! Це петля!

— Бог помер п'ятдесят років тому, — Картер вихопила свій MP-5 (який встигла забрати у охоронця в кабінеті). — Еліта використовує проектори ґоа'улдів, щоб тримати вас у страху. Генератори, що отруюють місто, живлять цю ілюзію!

Валдос подивився на велетенське обличчя, якому він молився все життя. Потім він сплюнув криваву слину.

— Значить, ми йдемо вимикати рубильник.

У підземеллі поліцейського управління, відомому як «Яма», час спливав. Важкі залізні двері заскреготали, відчиняючись. У коридорі стояли четверо катів у шкіряних фартухах та п’ятеро озброєних охоронців.

— Час, — прохрипів головний наглядач. — Суддя виніс вирок. Смерть через повішення. Негайно.

Джек О’Ніл повільно встав із лавки. Він потягнувся, хрустнувши спиною.

— Знаєте, хлопці, я тут подумав про вашу судову систему, — сказав він, роблячи крок до ґрат. — Вона трохи... одностороння. У моєму світі перед стратою зазвичай дають останнє слово, сигарету і, можливо, дзвінок адвокату.

— Немає адвокатів для вбивць жерців, — гаркнув наглядач, вставляючи ключ в замок камери. — Виходьте. Руки за спину.

— Тіл’к, — Джек не повернув голови. — Ти чув? Вони знову порушують Конституцію.

— Я помітив цю тенденцію, О’Ніл.

Клацнув замок. Двері відчинилися. У ту ж секунду, коли перший кат ступив усередину, Тіл’к зробив ривок. Це було нелюдськи швидко. Він, все ще скутий наручниками, вдарив ката обома руками в груди. Удар був такої сили, що здоровань відлетів назад, збиваючи з ніг охоронців у коридорі, наче кеглі в боулінгу. Джек не гаяв часу. Він пірнув під руку наглядача, який намагався вихопити кийок, і вдарив його ліктем у скроню. Наглядач впав. Ключі. Джек зірвав їх з пояса непритомного і кинув Тіл’ку.

— Звільняйся! Я прикрию!

У вузькому коридорі почався хаос. Охоронці намагалися підняти свої парові рушниці, але Тіл’к, звільнивши руки, вже був серед них. Він бився, використовуючи їхню ж зброю як палиці. Кожен його рух був економним і смертоносним (хоча він намагався не вбивати, а лише вимикати). Через дві хвилини в коридорі панувала тиша, яку порушували лише стогони побитих охоронців. Джек підібрав парову рушницю, критично оглянув її і скривився.

— Важка, незбалансована і смердить як старий чайник. Тіл’к, нам треба знайти вихід і транспорт. Деніел сказав щось про завод?

— Завод з переробки наквадаху, О’Ніл. На північ від центру.

— Тоді не запізнюємося. Я не хочу пропустити феєрверк.

Завод нагадував пекло. Велетенські поршні рухалися в ритмі серцебиття вмираючого гіганта, всюди шипіла пара, а повітря мерехтіло від радіації. Картер, Деніел і Валдос пробивалися до головної рубки управління. Охорона заводу, елітні найманці Синдикату – чинила запеклий опір.

— Прикрий мене! — крикнув Валдос, перекидаючи стіл і ховаючись за ним. Кулі дзвінко вдарялися об метал.

Картер дала коротку чергу у відповідь, змушуючи найманців пригнутися.

— Деніеле, термінал!

Археолог підбіг до панелі управління. Це був хаос із важелів, кнопок і кристалів ґоа'улдів.

— Сем, я читаю давньоєгипетську, а не інструкцію до парового котла! Що мені натискати?!

— Шукай кристал контролю проекції! Він має бути червоним!

— Тут все червоне!

Раптом скляний дах цеху розлетівся на друзки. Згори, на тросах лебідки, спустилися дві фігури. Тіл’к приземлився на місток прямо посеред загону найманців, розкидаючи їх, як ляльок. Джек, розгойдуючись на тросі, влетів ногами у вікно рубки управління, розбиваючи скло і ефектно приземляючись поруч з Деніелом.

— Викликали таксі? — запитав він, струшуючи осколки з волосся. — Вибачте за запізнення, затори на дорогах просто жахливі.