Розділ 4. Пісок і сталь.

Перехід через Браму завжди відчувався так, наче тебе розібрали на молекули, кинули крізь крижаний океан, а потім брутально зібрали на іншому боці, забувши закрутити кілька гвинтів. Джек О’Ніл зробив крок із горизонту подій, і його черевик гучно вдарив об кам’яні плити. Він очікував побачити знайому пустелю, сонце і, можливо, усміхненого Деніела в смішних окулярах. Натомість його легені наповнилися гарячим повітрям, яке смерділо горілим озоном і старим пилом.

— Розосередитися! — скомандував він, миттєво піднімаючи автомат. — Картер, аналіз!

У величезній пірамідальній залі було темно. Тільки поодинокі смолоскипи вихоплювали з тіні високі колони. Замість урочистої тиші стародавнього храму, тут панувала гнітюча атмосфера облоги. На плитах виднілися свіжі сліди від плазмових влучань. З темряви за однією з колон раптом виринула фігура. Це був хлопець, одягнений у пустельне лахміття, але в його руках була справжня земна штурмова гвинтівка це був подарунок з минулого візиту Джека.

— Скаара! — крикнув О’Ніл, опускаючи зброю. — Це я!

Хлопець зупинився. Його очі розширилися від радості, але ця емоція жила рівно секунду. Його погляд перемістився за плече Джека, де, масивною скелею, височів Тіл’к. Радість змінилася люттю. Скаара різко скинув гвинтівку, цілячись джаффа прямо в золоту емблему на чолі.

— Джаффа крі! — закричав він ламаною гоа'улдською.

Тіл’к навіть не поворухнувся. Він дивився на дуло гвинтівки з байдужістю сфінкса. Бійці Кавальського позаду напружилися, готові відкрити вогонь у відповідь. Ситуація загрожувала перетворитися на криваву лазню ще до того, як вони сказали «добрий день».

— Стій! — Джек стрибнув на лінію вогню, затуляючи Тіл’ка спиною. Він підняв порожні руки. — Скаара, не стріляти! Він зі мною.

— Він служить зміям, О’Ніл! — кричав хлопець, і його палець тремтів на спусковому гачку. — Вони повернулися! Вони вбили...

— Він більше їм не служить, — перебив Джек, дивлячись прямо в очі хлопцю. — Я ручаюся за нього. Опусти зброю, синку. Де Деніел?

Ім'я подіяло як холодний душ. Плечі Скаари опустилися. Він повільно опустив ствол, але продовжував кидати на Тіл’ка погляди, сповнені отрути.

— Він тут, — прошепотів Скаара. — Він наказав нам сховати його, коли небесні кораблі повернулися. Але йому погано, О’Ніл. Дуже погано.

Вони пройшли вглиб зали, туди, де між двома величезними статуями Анубіса було складено барикаду з ящиків. За нею, на розстеленому плащі, лежав доктор Деніел Джексон. Поруч, тримаючи його за руку і витираючи піт з блідого чола, сиділа Ша’ре. Побачивши Джека, вона тихо схлипнула. Деніел виглядав жахливо. Його шкіра була кольору старого пергаменту, дихання виривалося з грудей із хрипким свистом. На його сорочці, з лівого боку грудей, розпливалася величезна червона пляма, нашвидкуруч перев’язана ганчір’ям.

— О, Деніеле... — видихнув Джек, падаючи на коліна поруч із другом.

Медик групи, сержант Гарнетт, миттєво відсунув полковника, розрізаючи закривавлений одяг. Картер підсвічувала ліхтарем, її обличчя було напруженим.

— Що з ним?

Деніел привідкрив очі. Вони були затуманені болем, окуляри на носі тріснули.

— Джеку? — його голос був ледь чутним шелестом. — Ти... все-таки не змінив замки?

— Мовчи, розумнику, — пробурмотів Джек, намагаючись посміхнутися, хоча всередині нього все похололо.

Сержант Гарнетт підняв на Джека очі. Вираз обличчя медика не обіцяв нічого доброго.

— Полковнику, це уламок від вибуху. Він увійшов під ребра, зачепив легеню і, ймовірно, сидить в міліметрах від низхідної аорти. У нього пневмоторакс і внутрішня кровотеча.

— Ну так давайте заберемо його додому! — гаркнув Кавальський, який тримав оборону біля входу.

— Не можна, — відрізала Картер. Вона виглядала блідою, але голос був сталевим. — Гравітаційне перевантаження при проході через червоточину миттєво розірве аорту. Він помре ще до того, як матеріалізується в Колорадо.

Джек перевів погляд з Картер на Гарнетта.

— Ваші пропозиції?

— Потрібна операція, — сказав медик, викладаючи інструменти на розстелену стерильну серветку просто на підлогу, вкриту тисячолітнім пилом. — Треба витягнути уламок і зашити судину. Тут і зараз. Мені потрібно хвилин сорок.

Джек встав і озирнувся. Величезна зала піраміди, напівтемрява, відкриті входи.

— У тебе немає сорока хвилин, сержанте, — сказав Джек, клацаючи запобіжником. — Але починай.

Тим часом Тіл’к обійшов барикаду. Він не дивився на Деніела. Він дивився вгору, на темне склепіння зали, і на масивні кам'яні ворота.

— Вони знають, що ми тут, — промовив він своїм глибоким басом.

— Звідки така впевненість? — запитав Кавальський.

— Тому що це пастка. Деніел Джексон — це приманка. Апофіс не вбив його одразу, бо знав, що ви прийдете. — Тіл’к повернувся до Джека.

Джек подивився на медика, який вже вводив Деніелу анестезію, потім на Тіл’ка.

— Чудово. Просто чудово. Тіл’к, ти знаєш, як ці хлопці воюють. Бери лівий фланг. Кавальський ти правий. Скаара, бери своїх хлопців і прикрий нам спину. Ніхто не має наблизитися до цього «госпіталю» ближче ніж на двадцять метрів.