Частина перша: Абідос. Розділ 1. Відлуння в горі.

Повітря в підземному комплексі Шайєнн Маунтін пахло озоном, дешевою кавою та розчаруванням. Це був специфічний запах бюрократичної поразки, який генерал-майор Джордж Гаммонд навчився розпізнавати за тридцять років служби. Він стояв у диспетчерській, вдивляючись крізь товсте броньоване скло вниз, у залу посадки. Там, у центрі бетонного колодязя, височіло вона: Зоряна Брама. Це було велетенське кільце з невідомого металу, яке зараз виглядало не як тріумф людства, а як найдорожчий металобрухт в історії США. Поруч із ним капітан Саманта Картер нервово перебирала стос папок. Вона виглядала так, наче намагалася стримати вибух наднової силою волі.

— Генерале, це помилка, — сказала вона вже втретє за ранок. Її голос був твердим, але пальці зрадницьки зім’яли кутик звіту про інвентаризацію. — Консервація об’єкта відкине нас на десятиліття назад. Ми навіть не подряпали поверхню того, що вміє ця штука. Математичні моделі дрейфу зірок вказують на те, що адрес може бути тисячі, а не одна.

Гаммонд важко зітхнув, не відводячи погляду від кільця.

— Капітане, я тут, щоб вимкнути світло, а не міняти проводку. Сенатори бачать лише діру в бюджеті розміром з Колорадо. Місію полковника О’Ніла визнано успішною, загрозу усунуто. Ра мертвий. Кінець історії.

— З усією повагою, сер, ми вбили одного царя на шахівниці розміром з галактику, — парирувала Картер, підійшовши ближче до скла. Її блакитні очі горіли тим самим фанатичним вогнем, який лякав чиновників з Пентагону. — Думати, що гра закінчилася це стратегічне самогубство.

Гаммонд повернувся до неї, збираючись відповісти щось про субординацію, коли бетонна підлога під їхніми ногами ледь помітно здригнулася. Це було схоже на проїзд важкої вантажівки десь на поверхні, але вони були на глибині двадцяти поверхів під гранітом.

— Що це було? — запитав він, інстинктивно хапаючись за поручень.

Сержант Волтер Гарріман, який до цього нудьгував за головним пультом, різко випростався. Його пальці забігали по клавіатурі.

— Сер! Фіксую енергетичний сплеск у кільці. Внутрішні конденсатори заряджаються.

— Ми ж відрізали живлення годину тому! — вигукнула Картер, кидаючись до сусіднього монітора. На екрані графіки стрибали червоними піками, наче кардіограма людини в паніці. — Це не ми. Енергія надходить ззовні.

У залі посадки раптом стало гучно. Механічний скрегіт, від якого вібрували зуби, розірвав тишу. Величезне внутрішнє кільце Брами почало обертатися.

ВЖУУУХ-КЛАЦ.

— Шеврон один заблоковано! — голос Волтера зірвався на фальцет.

Гаммонд миттєво переключився з режиму «завгосп» у режим бойового командира. Він схопив червоний телефон на стіні.

— Тривога! Всім постам, бойова готовність! Група охорони до зали посадки! Це не навчання!

Внизу почався хаос. Десяток солдатів у повному екіпіруванні вбігли до зали, займаючи позиції за бетонними блоками та мішками з піском. Затвори автоматів клацали в унісон, створюючи зловісну симфонію. Спрямовані вгору, до диспетчерської, дула великокаліберного кулемета «Браунінг» розвернулися в бік кільця.

— Шеврон чотири заблоковано! — кричав Волтер.

— Капітане, аналіз! — гаркнув Гаммонд. — Хто це дзвонить?

Саманта Картер, не відриваючись від екранів, була блідою як стіна.

— Коди не ідентифікуються, сер. Це не сигнал повернення. Це… це грубий злам. Хтось форсує з’єднання з того боку. І судячи з амплітуди, вони дуже поспішають.

— Шеврон шість заблоковано!

— Заблокувати двері! — наказав Гаммонд у мікрофон. — Якщо звідти вилізуть ті самі хлопці, що й у звітах О’Ніла, я хочу, щоб їх зустріла стіна свинцю.

Останній шеврон став на місце з гучним ударом, який відлунив у грудях кожного присутнього.

— Шеврон сім… заблоковано.

Реальність розірвалася. Замість порожнечі всередині кільця вибухнув нестабільний вир блакитної плазми. «Ка-вуш» виплеснувся вперед, наче язик гігантського звіра, випаровуючи повітря, і з ревом втягнувся назад, утворивши мерехтливу водну гладь горизонту подій. У залі запала мертва тиша, яку порушувало лише гудіння працюючої Брами. Солдати внизу затамували подих, пальці на спускових гачках побіліли від напруги.

— Нічого не відбувається, — прошепотів Волтер.

— Чекати, — наказав Гаммонд.

І раптом гладь Брами пішла брижами. Щось випало з неї. Не вийшло, а саме випало. Тіло покотилося по металевому пандусу, залишаючи за собою темний слід.

— Вогонь по моїй команді! — крикнув командир загону внизу.

Але стріляти ніхто не став. Бо слідом за першим тілом з’явилося друге. Потім третє. Це були не стрункі ряди завойовників. Це була агонія відступу. Крізь блакитне марево провалювалися гуманоїди. На деяких були обладунки, що нагадували змій або птахів, але вони були почорнілі від кіптяви, погнуті, розтрощені. Зброя: довгі палиці з набалдашниками – не була в їхніх руках. Вони тягли одне одного. Хтось шкутильгав, тримаючись за живіт, хтось ніс на собі непритомного товариша.

— Боже мій, — видихнула Картер. — Це не напад. Це евакуація.

Останнім з горизонту подій вийшов він. Постать була велетенською. Широкі плечі, вкриті золотою бронею, яка, втім, мала сліди від плазмових влучань. Він не падав і не шкутильгав. Він ішов важко, наче ніс на собі вагу цілої планети. Брама за його спиною мигнула і згасла, відрізаючи шлях назад. Світло в залі стало тьмянішим. Велетень зупинився посеред пандусу. Десятки стволів дивилися йому в груди. На його лобі, вплавлена в шкіру, тьмяно блищала золота емблема. Він повільно, дуже повільно, щоб не спровокувати стрілянину, підняв руки. У правій він тримав довгу зброю.