Епілог.

Минув час. Світ змінився. Люди знову вчилися жити без страху, міста оживали, діти сміялися на вулицях. Зоряні Доми більше не були символом зла та мішенню для погроз — вони стали символом захисту й нової епохи. А «зоряні зерна» стали повноправними членами людства, захисниками, миротворцями, рятівниками. 

Але для моїх друзів новий світ почався з порожнечі, порожнечі там, де раніше вони бачили мене. Щодня вони згадували момент, коли я увійшла в Серце.

Для них це було прощання. Для мене — початок. 

Ніам часто приходила до залу, де сяяло Серце. Вона сідала на кам’яні сходи й тихо шепотіла: 

— Анно… ти чуєш мене? 

І я відповідала. Мій голос лунав у її душі м’яко, мов вітер, мов світло: 

— Я чую. Я поруч. 

Стелла приводила свого маленького сина, спільного сина із Сержем. Малюк дивився на сяйво з цікавістю, а потім питав: 

— Мам, тітка Аня живе там? 

— Так, — відповідала Стелла, і її очі блищали сльозами. — Вона живе у світлі. 

— А вона щаслива? 

— Вона з нами, — казала Стелла. — І це щастя. 

Серж приходив рідко. Він стояв мовчки, дивився на сяйво й не говорив ані слова. Але я відчувала його думки. Він не любив показувати слабкість, та всередині його серце було сповнене болю й вдячності. 

— Ти зробив усе, що міг, — казала я йому. — І я пишаюся тобою. 

Ліза приходила найчастіше. Вона розмовляла зі мною, як раніше, обговорювала плани, ділилася думками. 

— Ти стала голосом планети, — сказала вона одного разу. — Але для мене ти все одно — Анна, моя старша сестра. 

— Тепер ти — старша сестра, — відповіла я Лізі.  – Будь гарною старшою сестрою для Мері та Едіка.

І лише одного разу приходив Остап. Йому довелося довго реабілітуватися після поранень та опіків. Але він вижив. Я непомітно додавала йому енергії, коли наставали кризи. І він вижив. Я не хотіла робити це явним — хай думає, що впорався сам.

Після виходу з лікарні він залишив спецназ, розшукав Лізу. Вона й привела його до мене.

Ми довго мовчали. 

На той час я вже навчилася проєктувати обстановку кімнати: м’який білий диван, теплий вогонь каміна, широкий екран телевізора. Так мені було комфортніше. До того ж я могла підтримувати свій звичний образ і запрошувати гостей. 

Ми довго мовчали, дивлячись одне на одного. Я — на своєму дивані, він — у кріслі навпроти. 

— Все могло бути інакше, — нарешті промовив Остап. 

— Не могло, — похитала я головою. — На іншій шальці терезів стояло існування життя на Землі. 

Чоловік опустив голову. 

— Так, мабуть, ти права, Аню. Пробач мене. 

— Я не тримаю зла. 

— Твій щоденник… Я читав його… Ти називала мене зрадником… Але я лише виконував свою роботу… 

— Не варто про минуле. Тепер я сама собі щоденник. Тільки тепер — щоденник усієї планети. Я пробачила і все розумію. І вдячна за твою допомогу. Можливо, без тебе світ не вдалося б урятувати. У моєму сьогоднішньому щоденнику ти — герой. 

— Не треба… 

— Дякую, що повірив мені. І дякую, що прийшов. Мені приємно бачити тебе. Але пообіцяй, що більше не прийдеш. 

Остап здригнувся, здивовано розширив очі. 

— Але чому? Ти не хочеш мене бачити? Але я так чекав цієї зустрічі… 

— Саме тому. Я хочу тебе бачити, але не хочу, щоб ти жив тим, що чекаєш зустрічі з примарою. 

— Ти не примара! 

— Згодна. Я — незмірно більше, я - те, чому навіть немає назви в цьому світі. І в нас із тобою немає спільного майбутнього… 

Остап підвівся. 

— І як мені жити далі? Без тебе? 

— Як жив до того, як дізнався про мене. Пообіцяй, Остапе, що житимеш повноцінним життям! Відзначатимеш свята, радітимеш світанкам, їздитимеш із друзями на шашлики! 

— Я хочу з тобою… на шашлики… 

— Робитимеш усе, що недоступне мені, за нас двох! І я розумію, що ти не забудеш мене, але хай я залишуся лише приємним спогадом. Пообіцяй, що будеш знайомитися з дівчатами, ходити на побачення, що одружишся зрештою й матимеш маленьких симпатичних «остапчиків». Пообіцяй! 

Чоловік сковтнув. 

— Я… обіцяю… 

— Дякую. А тепер — прощавай… 

Мені було дуже гірко, що мені тепер недоступні прості людські радощі, але не потрібно, щоб через мене страждав ще хтось. Хай він буде щасливим у цьому новому світі… 

А в мене тут нове життя. Дещо я втратила, але багато чого здобула. Неймовірну силу. Невимовні здібності. 

І ще в мене залишалися мої рідні й друзі. Мій син. 

Аріель приходив найчастіше, практично щодня. Він залишився працювати біля Серця, тому мав таку можливість. І мені залишалася доступною радість материнства. Мені цікаво спостерігати за його життям, радіти його успіхам, слідкувати, як він дорослішає. Сподіваюся, скоро він приведе до Серця наречену. А потім — і моїх онуків.