Розділ 34. Вибір Серця. 3

Серце спалахнуло яскравіше, і зал наповнився гулом, схожим на пісню. Я відчувала, як воно приймає мене, як відчиняє свою браму. 

Друзі стояли позаду, їхні обличчя були сповнені болю й надії. Ніам притискала Оуена, Стелла тримала сина, Серж стискав кулаки. Ліза спостерігала, її очі сяяли розумінням важливості моменту. Губи Аріеля здригнулися, і з куточка ока скотилася сльоза. 

Я зробила ще один крок. Світло стало нестерпно яскравим, і я знала: це момент, коли моє життя змінюється назавжди. 

Я підняла голову й прошепотіла: 

— Я готова. 

І Серце відгукнулося.  Я відчула його енергетику, мов рідну.

Серце сяяло так яскраво, що весь зал перетворився на океан світла. Воно дихало, пульсувало, і кожен його удар віддавався в моїй грудях. Я стояла перед ним, і всередині мене вирувала буря: страх, рішучість, любов, відчай. Все змішалося, здавалося, що я на порозі. Одночасно здавалося, що я не зможу зробити ще один крок. 

— Анно… — тихо сказала Ніам, її голос тремтів. — Ти не зобов’язана. Може, є інший шлях? 

Яка ж вона ще наївна дитина. 

Я подивилася на маленьку ірландську наречену. В її очах блищали сльози, вона міцно тримала Оуена, ніби боялася втратити його знову. 

— Я зобов’язана, — відповіла я. — Серце обрало мене. 

Стелла ступила ближче: 

— Ти не зникнеш, Аню… Ти перейдеш на новий рівень… Станеш сильнішою за нас усіх разом узятих… Це велика честь… — її голос зірвався. 

— Я не зникну, — повторила я, намагаючись говорити твердо, хоча всередині все тремтіло. — Я буду з вами. Просто інакше. 

Серж підійшов ближче, його обличчя було суворим, але очі — сповнені болю. 

— Я знаю, що ти сильна. Але все одно… це несправедливо. Чому саме ти? 

Я усміхнулася крізь сльози. 

— Бо я відчуваю. Воно кличе мене. І я не можу відвернутися. 

Ліза стояла поруч, її погляд був твердим. 

— Серце не може помилитися. Воно обирає того, хто справиться. 

Я заплющила очі. Усередині спалахнули спогади: дитинство, сміх брата, мамині руки, запах дому, вечірні розмови з друзями. Все те, що робить життя справжнім. І думка про те, що я більше ніколи не зможу торкнутися цього фізично, пронизала мене болем. 

— Я боюся, — прошепотіла я. — Дуже боюся. 

Аріель ступив ближче. Його голос був м’яким, але в ньому звучала сила. 

— Страх — це нормально. Адже саме він робить тебе справжньою. Ти не жертва. Ти — частина майбутнього. Ти — моя мама. Але тепер ти станеш матір’ю для всіх, кого врятуєш… 

Я розплющила очі й подивилася на нього. В його погляді було спокій і впевненість, і це надало мені сил. 

Я глибоко вдихнула. Світло Серця ставало дедалі яскравішим, і я відчувала, як воно чекає. 

— Тоді… — я підняла голову. — Я не прощаюся… 

Ніам схлипнула, Стелла закрила обличчя руками, Серж відвернувся, щоб приховати сльози. Але ніхто не зупинив мене. Усі розуміли: це те, заради чого я народилася. 

— Ми любимо тебе, — промовила Стелла. 

— Ми будемо поруч, — сказав Серж. 

— Ти не одна, — додала Ніам. 

— Мамо… — майже нечутно, самими губами прошепотів Аріель, не відводячи від мене очей. — Люблю тебе…  Я буду поруч... Завжди...

Я усміхнулася їм крізь сльози. 

— Я знаю.