Розділ 34. Вибір Серця. 2

Іноді я думаю: скільки важить людське життя? Ми звикли вимірювати його роками, подіями, радощами й болем. Але тут, перед сяючим Серцем, життя вимірюється інакше — у готовності віддати себе заради інших. І це страшно. Страшно усвідомлювати, що твій крок може стати останнім у звичному світі, але першим — у світі, де ти вже не людина, а частина чогось більшого… 

Світло кристала посилилося. Він ніби оживав, пульсуючи дедалі яскравіше, і кожен удар віддавався в грудях. Ми стояли поруч, і я бачила, як обличчя моїх друзів осяює це сяйво. Але світло не було однорідним. Воно ніби прощупувало нас. 

Ніам притискалася до Оуена, Стелла тримала сина за руку, Серж стояв напружений, готовий до будь‑якого рішення. Але промені Серця поступово зосередилися на мені. 

Я відчула, як тепло розливається по тілу. Спершу легке, як дотик, потім дедалі сильніше, ніби всередині розгорався вогонь.

Серце кликало.

І воно кликало мене. 

— Анно… — прошепотіла Ліза, її очі розширилися. — Воно обрало тебе… 

Я завмерла. Усередині все перевернулося. Я знала, що це можливо, але була переконана, що вибір упаде на когось іншого. На кого завгодно, тільки не на мене! 

Аріель дивився прямо мені в очі. 

— Ти відчуваєш? — спитав він. 

Я скивнула. Слова застрягли в горлі. Так, я відчувала. Сяйво стало нестерпно яскравим, і я розуміла: Серце не помиляється. Воно обрало мене. 

— Але… — я спробувала заперечити. — Я не готова. У мене є сім’я, друзі… У мене є син! Я не хочу зникнути...

Аріель ступив ближче. 

— Ти не зникнеш. Ти станеш частиною Серця. Ти будеш із нами, зможеш говорити, бачити, подорожувати думками… Тільки не зможеш повернутися… 

Сльози підступили до очей, гіркі, колючі сльози. Може, Серце помилилося? Це не можу бути я… 

Я дивилася на Ніам, на Стеллу, на Сержа. Вони мовчали. Кожен розумів: сперечатися безглуздо. Серце вже зробило вибір. 

Світло огорнуло мене повністю. Я відчувала, як воно проникає в кожну клітину, у кожну думку. Це було не просто сяйво — це був поклик. 

І я зрозуміла: нічого вже не зміниться, ніхто інший не зможе увійти в Серце, момент настав. 

Я стояла перед сяючим кристалом, і його світло ставало дедалі яскравішим, дедалі наполегливішим. Здавалося, він дихає разом зі мною, повторює ритм мого серця. Усередині росло відчуття неминучості. 

— Мамо… — знову покликав Аріель. Його голос був м’яким, але в ньому звучала сила. — Я так люблю тебе… Але ти розумієш, що вибір зроблено? 

Я заплющила очі. Перед внутрішнім зором спалахнули обличчя — мама, тато, брат, мої друзі. Я згадала їхній сміх, їхні слова, їхнє тепло. Все те, що робить життя справжнім. І думка про те, що я більше ніколи не зможу бути поруч із ними, пронизала мене болем. 

— Я не хочу… — прошепотіла я знову. — Я не готова. 

Світло Серця посилилося, ніби відповідаючи. Воно не давало мені піти, не дозволяло відвернутися. Це був поклик, запрошення, від якого неможливо відмовитися. 

Ніам ступила до мене, її очі блищали від сліз. 

— Анно… якщо не ти, то хто? Воно обрало тебе. Ми не можемо сперечатися. 

Стелла тримала сина за руку, і її голос тремтів: 

— Завжди думала, що це буду я, але бачиш, як усе обернулося… Я не хочу втратити тебе. Але якщо ти не ввійдеш… ми втратимо всіх. 

Серж підійшов ближче, його обличчя було суворим. 

— Ти сильніша, ніж думаєш. Ми будемо поруч.

Я розплющила очі й подивилася на Аріеля. Він стояв прямо перед Серцем, і світло огортало його постать. 

— Це не кінець, — сказав він. — Ти будеш із нами. Завжди. 

Я зробила крок уперед. Світло обволікало мене, і кожен крок давався важко, ніби я йшла проти вітру. Але всередині росла рішучість. 

— Якщо це необхідно… Заради порятунку людства… Заради всіх, кого я люблю… — Мій голос тремтів, але слова звучали твердо. — Я ввійду.