Розділ 33. Шлях до Серця. 2

Ліза відчинила двері. У проході стояв командир загону, а за його спиною ще двоє спецназівців — у сажі, в обгорілому одязі. Один із них кривився від болю й притискав обпечену руку. А спочатку ж їх було близько десяти… 

— Анно, шлях вільний. Можете йти, — промовив Остап хрипким голосом. 

Я не запитала про фанатиків. І так було зрозуміло, що вони для нас уже не становлять небезпеки. Я взагалі не знала, що сказати! 

— Ми проведемо вас, — продовжив командир, — простежимо, щоб ніхто більше вам не завадив. 

І знову ворухнулися сумніви. Привести спецназівців до Серця? 

І сама себе вилаяла: вони ж віддавали свої життя… 

Остап зрозумів, що я вагаюся. 

— Ми не будемо спускатися до самого Серця, — сказав він. — Проведемо вас до безпечного місця й залишимося патрулювати. Раптом ще якісь зайди нагрянуть. 

— Так, Остап… Дякую… — пробурмотіла я, картаючи себе за недорікуватість. 

Але я й справді не могла підібрати слів, щоб висловити вдячність за наше спасіння. У роті пекло, і язик ледве рухався. Очевидно, я надто багато говорила, коли ділилася особистим не з щоденником, а з мільярдами людей. 

Як там сказала Ліза? «Ти й є — Щоденник». 

— Ходімо, ходімо, — підштовхнула мене Марі. — Час не чекає. 

Стелла й Ліза підхопили мене під руки й потягли геть із центральної зали. Туди, куди мені зовсім не хотілося йти. Точніше, мені не хотілося бачити те, що все ж довелось побачити. 

Закіптюжені стіни. Обгорілі трупи. Запах гару витав у повітрі, не даючи дихати. Я, як і решта, натягнула на ніс комір і так пробігла це місце, що свідчило про трагедію. А точніше — про людську дурість. 

От сиділи б ці люди вдома, ростили дітей, дивилися вечорами гарні фільми, пекли млинці, а потім їли їх за кухонним столом, розповідаючи анекдоти й запиваючи чаєм із малиновим варенням. Так ні, принесла їх нелегка до Зоряних Домів шукати неіснуючих ворогів, через що й самі загинули, й інших погубили. 

Можливо, бодай ця історія з «мільярдниками» чомусь навчить людство? Якщо, звісно, воно виживе… 

Здається, людина не може жити спокійно. Здається, вона сама шукає для себе неприємності. Сама вигадує проблеми, навіть якщо їх немає насправді. Людина ніби запрограмована на боротьбу. Варто зникнути одній загрозі — вона  одразу створює іншу. Революції, розпад країн, карантини, війни… 

Я ловлю себе на думці: а раптом це і є людська сутність? Вічно сумніватися, вічно метатися, вічно випробовувати себе на міцність. Будувати міста — й руйнувати їх війнами. Будувати сім’ї — й нищити їх недовірою. Мріяти про мир, але себе ж підштовхувати до прірви. 

Може, це й є двигун прогресу? Адже саме через проблеми ми шукаємо нові рішення, саме через біль народжуються нові ідеї, саме страждання дозволяють очиститися й змінитися. 

Але де межа між прагненням до розвитку й самознищенням? Людство ніби йде, балансуючи, по тонкій лінії, і кожен крок може виявитися останнім. 

А тоді виникає страшне питання: якщо ми не вміємо жити без боротьби, невже ми приречені на вічне самознищення? Невже наша сутність — руйнувати, щоб знову будувати, й знову руйнувати?  Але вже сьогодні це може призвести до повної загибелі людства!

Я не знаю відповіді. Я лише відчуваю: у кожному з нас живе і світло, і темрява. І тільки від нас залежить, чому ми дозволимо вести нас далі. 

Ми пришвидшили крок. Попереду чувся гул — не вибухи, а щось інше, глибоке, ніби биття гігантського серця. 

— Ми близько, — сказала Ліза. — Дуже близько. 

Я відчула, як дрож пробігла тілом. Ми йшли назустріч долі. І знали: за кожним поворотом може критися не лише спасіння, а й нова загроза. 

Ми спускалися за Лізою все глибше, і коридори поступово змінювалися. Метал стін ставав світлішим, лампи світили рівним сяйвом, а повітря наповнювалося дивним гулом. 

Перед броньованою стіною ми залишили наших супровідників. Далі починалися поверхи, де ми стали зустрічати інших «мільярдників». Усі були зайняті, зосереджені й на нас не відволікалися. Очевидно, у кожного тут було своє завдання, своя роль, і тільки працюючи, як злагоджений механізм, можна було досягти потрібного результату. Але результату не буде, якщо Серце не активується. 

Ліза зупинилася біля масивних дверей, торкнулася панелі, і та повільно розсунулася. Перед нами відкрився зал, який неможливо було порівняти з жодним іншим приміщенням Зоряного Дому. 

У центрі сяяло Серце — гігантська структура, схожа водночас на кристал і живий організм. Воно пульсувало м’яким світлом, і кожен удар віддавався в грудях, ніби синхронізувався з нашим диханням. 

Навколо Серця стояли люди. Я одразу впізнала Аріеля. Він став ще вищим, ніж я пам’ятала, погляд його став серйозним, дорослим. Невже це мій син? Повірити важко… 

Поруч із ним були інші зоряні — десятирічні хлопчики й дівчатка, які виглядали не менше ніж на двадцять п’ять років. Ідеальні двадцять п’ять. Ідеальні фігури, ідеальні обличчя, ідеальні рухи. Але їх не хвилювала зовнішність, вони не вихвалялися своєю красою, розумом чи талантами. Вони були справжні діти Землі й зірок.