Розділ 33. Шлях до Серця.

Я навіть не пам’ятаю, про що говорила. 

Я забула, що виступаю перед мільярдами. Я просто виливала свою душу… Розтерзану душу… 

Опам’яталася лише тоді, коли в мій мозок врізався наполегливий стукіт. Озирнулася до дверей. 

— Анно! Анно, ви можете виходити! — приглушений голос Остапа. 

Він вижив! 

Усі дивилися на мене з очікуванням. Відчинити чи не відчинити — залежало тепер тільки від мене. Моє серце рвалося відчинити двері, але розум зупиняв. Так, спецназівці врятували нас, але які в них плани? Раптом їм наказано витягти нас із Зоряного Дому? Раптом вони самі хочуть дістатися до Серця? 

Я не знаю… 

Раптом зі стелі почувся шум, відчинився люк, що вів у лабіринти комунікацій, і з нього  із зусиллями виповзла… Марі. 

— Марі! 

Ми всі разом буквально підхопили дівчину, яка падала з чималої висоти. 

— Я дісталася до вас! Дісталася до вас! — радісно вигукнула вона. 

— Зоряна? — запитально підняв брову Серж. 

— Так, моя молодша сестра Марі. А це, — я обвела рукою, — мої друзі. Серж, Стелла, Ніам. 

Давно я не бачила нашу «молодшеньку». Вона, здається, ще більше виросла, пострункішала й стала виглядати старшою, але ще більш привабливою. Ліза була на голову нижча за молодшу сестру і зовсім не мала такої ідеальної фігури. Дивно навіть, що вона не порівнювала себе із зоряними й не заздрила їм, як наш молодший брат. 

Ліза — дивовижна дівчина. Вона кинулася обіймати Марі, і очі її світилися від радості зустрічі. 

— Ти прийшла! Ти забереш нас до Серця? 

Я теж підійшла, щоб обійняти сестру. І теж дивилася на неї знизу вгору, що й досі було незвично. 

— Не заберу, — похитала головою Марі. — Занадто вузький лаз у деяких місцях. Ліза ще протиснулася б, але навіть ти, — глянула на мене з сумнівом, — навіть ти, сестро, без образ, трохи наїла попу. 

Ой, та це не я «наїла попу», нормальна в мене фігура, просто ти така ідеальна, що нам і не зрівнятися. Але я й не збираюся порівнювати. Ми — люди. Ви — напівкровки зі зоряною ДНК. Ви просто інші. Та це не заважає нам розуміти одне одного, любити одне одного. 

Тривожило зараз інше: як дістатися до Серця? 

— Залишається один шлях, хоч він і небезпечний… Через коридори й сходи, там, де, як сказала Ліза, зараз триває бій, — Марі нарешті звернула увагу на стукіт і озирнулася до дверей: — Хто там? 

— Спецназівці, — відповіла я. — Вони захистили нас від божевільних фанатиків, які мріють знищити Серце. Буквально — врятували. Бій закінчено. 

— Тоді чому ви не відчиняєте? — оглянула нас Марі й зупинила погляд на мені. — Аню? Ти не довіряєш тому, хто за цими дверима? 

Настала мить, коли я повинна вирішити для себе: довіряю чи не довіряю… У пам’яті спливли очі Остапа в останній момент перед боєм, коли він сказав нам: «Ідіть…» 

Я кивнула: 

— Довіряю. 

Було важко винести рішення, адже від нього зараз залежало не просто моє життя, не просто життя моїх рідних, а існування всього людства. 

Але я зробила ставку на Остапа. 

Я навіть не пам’ятаю, про що говорила. 

Я забула, що виступаю перед мільярдами. Я просто виливала свою душу… Розтерзану душу… 

Опам’яталася лише тоді, коли в мій мозок врізався наполегливий стукіт. Озирнулася до дверей. 

— Анно! Анно, ви можете виходити! — приглушений голос Остапа. 

Він вижив! 

Усі дивилися на мене з очікуванням. Відчинити чи не відчинити — залежало тепер тільки від мене. Моє серце рвалося відчинити двері, але розум зупиняв. Так, спецназівці врятували нас, але які в них плани? Раптом їм наказано витягти нас із Зоряного Дому? Раптом вони самі хочуть дістатися до Серця? 

Я не знаю… 

Раптом зі стелі почувся шум, відчинився люк, що вів у лабіринти комунікацій, і з нього  із зусиллями виповзла… Марі. 

— Марі! 

Ми всі разом буквально підхопили дівчину, яка падала з чималої висоти. 

— Я дісталася до вас! Дісталася до вас! — радісно вигукнула вона. 

— Зоряна? — запитально підняв брову Серж. 

— Так, моя молодша сестра Марі. А це, — я обвела рукою, — мої друзі. Серж, Стелла, Ніам. 

Давно я не бачила нашу «молодшеньку». Вона, здається, ще більше виросла, пострункішала й стала виглядати старшою, але ще більш привабливою. Ліза була на голову нижча за молодшу сестру і зовсім не мала такої ідеальної фігури. Дивно навіть, що вона не порівнювала себе із зоряними й не заздрила їм, як наш молодший брат. 

Ліза — дивовижна дівчина. Вона кинулася обіймати Марі, і очі її світилися від радості зустрічі. 

— Ти прийшла! Ти забереш нас до Серця? 

Я теж підійшла, щоб обійняти сестру. І теж дивилася на неї знизу вгору, що й досі було незвично.