Розділ 32. Моє серце. 2

Серце моє стислося від тривоги. Я гостро відчувала, що потрібна Аріелю. Ми зберегли життя, але тепер не знали, як потрапити вглиб, туди, де на нас чекали мій син, син Стелли та наречений маленької ірландки. 

Ліза заговорила, нервово стискаючи й розтискаючи кулаки: 

— Ви думаєте, що я все можу? Ні. Я — оператор. Моє завдання — збирати відомості від усіх Ліз‑клонів, поєднувати їх в єдину систему. Тільки так ми можемо розуміти, що відбувається у всіх Зоряних Домах одночасно. Я багато знаю, але не знаю, що тепер робити. 

Ми перезирнулися. Її слова звучали серйозно, і я відчула, що вона не перебільшує. 

— І що ти дізналася? — тихо спитала Стелла. 

Ліза глибоко вдихнула й продовжила: 

— Одна з країн… я не буду називати її вголос, але ви розумієте, про кого йдеться. Вони навели ракети з ядерними боєголовками на всі Зоряні Доми світу! Вони готові знищити їх, не думаючи про те, що загинуть і люди.  Надійшли відомості, що вони збираються розпочати в найближчу годину...

Тиша повисла важким тягарем. Ми завмерли, ніби її слова перетворилися на камінь, що впав у наші серця. 

— Ядерна зброя… — прошепотіла Ніам. — Але ж це божевілля! 

— Вони вважають, що самі врятуються в бункерах, — відповіла Ліза. — Може, й врятуються. Одиниці. А може, й ні. Та у будь-якому випадку вони знищать шанс на порятунок людства! 

Серж стиснув кулаки. 

— Отже, часу в нас майже немає. 

Ліза кивнула: 

— Я повідомила вниз, що ми застрягли тут. 

— І що тобі відповіли? — я схопила сестру за руку. 

— Чекати. 

Найважче — чекати. Чекати, коли над головами нависла небезпека загибелі цивілізації. Чекати, коли за дверима гинуть за тебе. Очікування — це час, розтягнутий до безкінечності… 

— Лізо, — запитала я, — що буде, якщо вони все ж запустять ракети? 

Вона подивилася прямо мені в очі. 

— Тоді все закінчиться. Щити не витримають. Навіть якщо п’ять Сердець уже активовані, без шостого планета не зможе захиститися. 

Її слова звучали як вирок. 

Так, людям не потрібна інопланетна загроза, вони й самі чудово знищують одне одного. І знищать, якщо їх не зупинити. 

— Невже всі загинуть?.. А «мільярдники»? — я притиснула руки до грудей. 

— «Зоряні насіння» розглядали такий варіант. Хто вціліє, спробують піти із Землі й вивести людей, які зараз перебувають у Зоряних Домах. Для цього створені портали на інші планети. Але в такому випадку врятується мізер! Та й тим, кому вдасться піти, непросто буде вижити у чужих, далеко не дружніх світах. 

Я згадала ті світи, куди нам довелося зазирнути, — і здригнулася. Перспективи невтішні. 

— І чого ми чекаємо? — спитала Ніам. — Поки фанатики й спецназівці повбивають одне одного? 

І знову серце тоскно стиснулося. Я не хочу, щоб Остап і його люди загинули. Але що ми можемо зробити? 

— Тут є якась зброя? — спитала я у сестри. 

— Ні. Зоряні діти не вбивають. Нікого, крім тірсів. 

Люди десять років думали, що «мільярдники» збираються знищити людство! А вони навіть проти ворогів не можуть використати зброю. 

— Що ж робити?.. Що ж робити?.. — я нервово почала міряти кроками залу. 

— Анно! Не метушися! — попросив журналіст. — Я думати не можу…  Краще сядь, записи зроби у своєму щоденнику!

- У мене його немає! – крикнула безпорадно, неначе це наразі було основним.

— Щоденник Анни… — замислено промовила Ліза. 

— Що? 

— Твій щоденник. Він тоді дуже допоміг, коли його виклали в усіх соцмережах. Якби продовжити… 

— Він залишився у Лізи — не пам’ятаю номера.  У одного з твоїх клонів.

— Але це й не важливо! — піднялася з крісла сестра. 

— У якому сенсі? Відтоді я нічого не записувала. Не було часу й не було в чому. Щоденника більше немає, Лізо! 

— Анно. Ти й є — щоденник! Живий щоденник! Мені вдалося зламати коди доступу! Я спробую включити пряму трансляцію. Ставай ось сюди, — вона вказала мені на невеликий постамент, навпроти якого була встановлена велика відеокамера. — Дивись в об’єктив і говори! 

— Що говорити? 

— Все! Розкажи людям, що сталося з тобою та твоїми друзями від того моменту, як закінчився твій щоденник!  Розкажи про свої почуття. Про свої страхи...

Це було дуже несподівано. Але чому б і не спробувати? 

Я ніколи не була сильною в публічних виступах. Але зараз говоритиме моє серце…