Розділ 32. Моє серце.

Ми врятували Лізу, але тепер самі опинилися в пастці. Позаду ревів вогонь, попереду наступав спецназ. Моє серце калатало так сильно, що здавалося — його повинні чути всі. 

Я підняла голову. Серед спецназівців уперед виступив чоловік у чорній формі, високий, із суворим обличчям. Його очі спалахнули, і я почула знайомий голос: 

— Стояти! Руки за голову! 

— Остап?! 

— Анно?! Знову ти… 

Ми дивилися одне одному в очі, і здавалося, що час застиг. Одного разу він уже відпустив нас. Чого чекати тепер? 

Тупіт позаду катастрофічно швидко наближався. 

— Там — фанатики! Їх десять або навіть більше! Вони озброєні вогнеметами! — я вказала за спину. — Вони хочуть знищити Серце! Знищити все! 

Остап дивився на мене мовчки, і мені здалося, що це — кінець. 

Нарешті час зірвався з мертвої точки. Командир спецназівців підняв долоню, і його люди миттєво вишикувалися в бойовий порядок. 

— Ідіть! — коротко кинув він нам. — Швидко! Ми прикриємо. 

— Остапе… — почала я. 

— Не час! — його голос був як удар. — Наш обов’язок — зупинити цих божевільних. 

— Дякую… — тільки й змогла прошепотіти я. 

— Тікаємо! — Серж схопив мене за руку. — Це наш шанс! 

Ми кинулися вперед, пробігли повз спецназівців, які проводжали нас втомленими поглядами. І дуже навіть вчасно. З-за рогу показалися фанатики й полум’я спалахнуло. Але на їхньому шляху став спецназ, а цих хлопців просто так не знищити. 

Коридор перетворився на поле бою. Крики, постріли, ревіння вогню. Ми мчали, притискаючись до стіни й прикриваючи голови руками. Ліза бігла поруч. Її обличчя було блідим, але очі світилися рішучістю. 

— Тримайся! — крикнула я їй. 

— Я тримаюсь! — відповіла вона, і в її голосі було більше впевненості, ніж у моєму. 

Серж підштовхував нас іззаду, Стелла тримала Ніам за руку, щоб та не відставала. Дівчина підв’язала поділ довгої сукні під талію, щоб не заважав. Ми бігли, не озираючись, хоча кожен крок хотілося зупинитися й подивитись, що відбувається. 

Позаду лунали вибухи, крики, вогонь ревів, до нас долітав запах гару, але ми знали: це бій Остапа та його людей. Вони прийняли удар на себе, щоб ми змогли вижити. 

Ми влетіли до центральної зали, і шум битви залишився позаду. Але в грудях палало відчуття — ми залишили їх там, у вогні й хаосі. 

Ліза кинулася до пульта керування, і за нашими спинами зсунулися стулки дверей, потім ще одні — броньовані. 

— Все! — моя сестра безсиллям опустилася в крісло оператора. — Тепер сюди ніхто не ввійде. 

— А ти не могла забарикадуватися раніше?! — з докором звернулася я до неї. — Чому ти дозволила захопити себе в полон?! 

Під моїми звинуваченнями Ліза винувато зіщулилася: 

— Пробач… Я чекала на вас… Ліза‑13 повідомила, що ви на підході… Я й подумати не могла, що ці страшні люди теж зуміли дістатися сюди… 

— Гаразд-гаразд… Я просто дуже злякалася, що тебе вб’ють, — обняла я сестру. 

— А та, друга група? Вони хто? — запитала вона, схлипнувши. 

— Спецназівці. Їхній командир… — Я замовкла, задумавшись на мить, потім продовжила: — Їхній командир — мій друг. 

Так, свого часу Остап зрадив мене, втерся в довіру, обманув, виманив ноутбук Аріеля, але своїми останніми діями він реабілітував себе. Так, він помилявся. Він робив те, що йому наказували. Але зараз він повірив мені, повірив у зоряних дітей і виступив на нашому боці. І я маю повне право назвати його другом. 

— Вони врятували нас… — прошепотіла я. 

Ймовірно, вони всі загинуть… Але цього я не сказала вголос. Втім, і так усе було зрозуміло. 

— Так, — відповіла Ліза, її очі блищали від сліз. — І ми повинні жити заради них! Заради всього людства! 

— Все добре, — почувся голос Сержа, — але, як я розумію, ми теж тепер замкнені в цій залі. І як нам потрапити до Серця? 

Ліза безпорадно знизала плечима: 

— Ніяк…