Розділ 31. Стріляти чи тікати?

Я вихопила шокер із рук Стелли й одним ривком притиснула його до шиї фанатика, який тримав журналіста за комір. Ох, як його струсонуло! Серж одразу «ожив» і вибив у нього з рук вогнемет. Але чоловік виявився міцним, вчепився журналістові в плече, ричав від злості й болю. 

Тут і Стелла підскочила, простягнула руку. І я без вагань віддала їй нашу єдину зброю. У неї була хвилина слабкості — я розумію. Нехай тепер реабілітується й допоможе своєму нареченому. 

А у мене зараз э справа важливіша… 

Я кинулася до вогнемета, що валявся на підлозі, й підхопила його, поки це не зробив його власник. 

Стріляти? В принципі, вогнемет не надто відрізняється від звичайної зброї. Ось тут треба натиснути... Але як стріляти, якщо двоє ворогів тримають Лізу? Я ж можу зашкодити сестрі!

На щастя, коли я навела зброю на фанатиків, побачила, що вони кинули мою сестру на підлогу й уже піднімали свої автомати. Молодці, хлопці! Я чекати не стала — і вогняний струмінь прошив простір. Фанатики, які тримали Лізу, з криками повалилися на землю. І жодного докору сумління я не відчула, хоч раніше ніколи не стріляла в людей.

Вони ж не люди! Ті, хто посилає дітей на смерть, — не люди! 

Залишилося двоє. Я озирнулася. Чоловік, із яким боровся Серж, був на голову вищий і вдвічі міцніший за нього. Справжній велетень, навіть шокер його не взяв. Якби не удар шокером, боюся, у журналіста не було б жодних шансів. Серж значно поступався лисому в силі, він був більш рухливим і спритним, але в цій ситуації це не давало переваг. Лисий обхопив його, мов ведмідь, і намагався повалити. Серж виривався, через що вони постійно крутилися на одному місці. Стелла стрибала навколо з шокером, прицілювалася, але боялася зачепити нареченого. 

Четвертий фанатик, рудий, той, що мав вибухівку, поспіхом тікав коридором. У нього я стріляти не наважилася — рвоне так, що мало не здасться. 

Знову обернулася до Сержа — якраз вчасно, щоб побачити, як Стелла все ж таки зуміла прикласти лисого ще раз шокером. Фанатик упав, але спробував підвестися. Журналіст ударив його по обличчю раз, удруге. Аж нічого. Вихопив у Стелли шокер, притиснув до шиї лисого й тримав, доки той не стихнув. 

Добре.

Погано, що рудий утік. Але що я могла зробити? Головне зараз — Ліза. Ніам уже підбігла до неї, піднявши поділ весільної сукні, ніжкою відштовхнула мертвого фанатика й схилилася над моєю сестрою. 

— Ти як, у порядку? 

— Майже… 

У мене від серця відлягло. Видно, вдарившись об підлогу, вона прийшла до тями. 

— Сестричко! — я кинулася до неї й підхопила під другу руку. — Ти не постраждала? Вони нічого тобі не зробили? 

— Не встигли… Ань, не хвилюйся так… Пара синців… Ну, не пара… Вони не збиралися мене вбивати… Їм було потрібно, щоб я показала шлях до Серця. 

— Я знаю… Я так рада, що ти жива! — обняла я сестру, відзначаючи її виснажене обличчя й стомлений вигляд. 

— Дякую, що прийшли вчасно… А Едік? Що з Едіком? Ти його бачила? Я так хотіла знайти брата… Думала, що він у Зоряному Домі… А його тут немає… 

— Едік удома, з батьками. Все гаразд. 

Я вирішила, що не варто зараз розповідати сестрі про те, що брат ледь не загинув через власну довірливість і дурість. Їй і так довелося чимало пережити. 

— Як ти мене знайшла? — поцікавилася сестра. 

— Мене вело моє серце. 

Ліза обняла мене міцно-міцно, поклавши голову на плече. І це були кілька миттєвостей абсолютного щастя. Відірвалася, ніби неохоче, відійшла на крок. 

— Тепер нам потрібно до Серця нашого материка. 

— Ми готові, — кивнула я. 

— Ми готові, — сказала Ніам, піднімаючи з підлоги один із вогнеметів. 

— Ми готові, — це вже Серж підійшов і взяв другий. — Дуже хотілося б, щоб зброя нам більше не знадобилася, але ситуація така, що не знаєш, що чекає за рогом. 

— Це твої друзі, Аню? 

— Так, Серж, Стелла, Ніам. Без них я б не дісталася до тебе живою. 

— Дякую вам, а тепер поспішімо. Нам туди, — вказала Ліза в той бік, куди втік фанатик із вибухівкою. 

Журналіст скрушно похитав головою, потім кивнув: 

— Туди, так туди. Будемо готові до будь-якої ситуації. 

Але до того, що на нас чекало, ми виявилися не готові. 

Ми тільки-но зібралися рушати, як раптом у коридорі знову з’явився рудий фанатик. Але тепер він був не сам, він ховався за спинами цілої групи чоловік, не менше десяти, озброєних вогнеметами. Сопла були наставлені на нас і блищали в напівтемряві, від одного їхнього вигляду мороз ішов по шкірі. 

— Здавайтеся! — голос рудого пролунав, наче вирок. — Покладіть зброю на підлогу. У вас немає шансів.  Нас набагато більше!

І він абсолютно правий.

Ось зараз ми озброєні, маємо аж три вогнемети. І що? Три проти десяти – ніщо! Може, й ми й знищимо частину ворогів, та усі поляжемо на полі бою. Але, якщо здамося, нас однаково вб’ють. Хіба що Лізу залишать, щоб показала шлях до Серця, а потім також вб’ють. Отже, здатися – не варіант. І це розуміли всі.