Розділ 30. Зараз.

Я не буду описувати наш шлях. Здавалося, що час зупинився у цій всепоглинаючій тиші, яка заливала сходи та коридори. Та я була рада цій тиші. Краще так, ніж чути чергові вибухи. Втім, можливо, ми просто настільки глибоко під землею, що звуки з поверхні вже не долітають сюди?

Промайнула страшна думка: Зоряний Дім на поверхні міг бути зруйнований, а ми навіть не дізнаємось про це, поховані на неймовірній глибині у спорудах, незбагненних для людського розуму. Але ні, не варто думати про погане. Я чітко відчуваю рідну енергетику внизу, і ми знайдемо зоряних дітей. І мою сестру.

Знайдемо, чого б це нам не коштувало. 

Ми рухалися мовчки — навіть балакуча ірландка замовкла. Зараз не час для розмов. Загроза, що нависла над планетою, тиснула на плечі. Я не могла збагнути, скільки часу ми вже блукаємо лабіринтами зоряних споруд. Добре хоч те, що нам тут не потрібні ні їжа, ні вода, і ми майже не відчуваємо втоми. На землі я б давно вже впала без сил, серце вискакувало б із грудей, дихання збивалося. А тут — нічого, йду, рухаюсь, дихаю. 

Поступово зникли всі думки. Чергування однакових коридорів і сходів діяло на психіку, вимикаючи почуття одне за одним. Лишилося тільки відчуття вічності й нас, застряглих у цій вічності, немов мух у меді. 

Може, наш шлях взагалі не має кінця?

Може, час зациклився, замкнувся сам на собі, і ми опинилися всередині? Біжимо, як білки у колесі, — і водночас залишаємося на місці? 

Тяжко...

І раптом, коли вже нічого не чекали, коли перестали сподіватися, ми опинилися у просторому приміщенні. 

Перед нами розкинувся центральний зал, заповнений від підлоги й до стелі екранами — головний пункт спостереження. 

Серце моє радісно здригнулося. Я чекала побачити Лізу, головного оператора Зоряних Домів Євразії й водночас мою молодшу сестричку, що й досі не вкладалося в голові. Я побігла, озираючись, і кликала її по імені, але зал був порожній.

Лише відлуння відповідало: ізза… ізза… 

Я зупинилася в глибокій розгубленості. Адже ми знаємо, що Ліза мала бути тут! І моя інтуїція… Я ж відчувала, що ми повинні спускатися вниз! Де ж моя сестра?! 

Ряди екранів мерехтіли у напівтемряві, відображаючи Зоряні Доми по всьому світу. Принаймні світ ще існує… 

— Спокійно, Аню, спокійно!.. — Серж підійшов ззаду й м’яко стиснув мої плечі, розуміючи мій стан. — Ми у всьому розберемося… Ми знайдемо Лізу… 

Більшість екранів показувала Зоряні Доми, оточені охороною. Люди стояли на постах, техніка була напоготові, все виглядало доволі спокійно. Та кілька екранів тривожили: там тривали обстріли. Я бачила спалахи вибухів, клуби диму, людей, що бігли. Серце стиснулося — це відбувалося просто зараз, десь далеко, але водночас надто близько. 

— Де ж Ліза? — тихо спитала Стелла, озираючись. 

— Вона повинна бути тут, — відповіла я, намагаючись переконати скоріше саму себе. — Це її місце. 

Ніам схлипнула. 

Ми стояли посеред залу, не знаючи, що робити далі. Енергетика тягнула мене вперед, але попереду був лише ряд екранів і порожні панелі керування. Я відчувала, що Ліза поруч, але де? 

Серж насупився, підійшов до одного з екранів і торкнувся панелі. Зображення здригнулося, й на мить здалося, що він випадковим рухом зумів перемкнути канал. Але екран знову повернувся до попереднього вигляду — охорона, обстріли, хаос. 

— Це глухий кут? — пробурмотіла Ніам. — Ми спустилися так глибоко, а нас тут чекала… порожнеча? 

Я не знала, що відповісти. Всередині наростало відчуття тривоги. Я зовсім не так уявляла наше майбутнє. Ми так рвалися сюди, а тепер немає навіть натяку, що сталося і куди поділася моя сестра. Ми опинилися в центрі системи, але без провідника, без пояснень. 

І раптом тишу прорізав шум. Спершу тихий, мов далекий гул, а потім усе голосніший. Ми завмерли. Це були не механізми — це були голоси. Крики. 

— Чуєте? — Серж підняв руку, закликаючи до тиші. 

Ми прислухалися. Звідкілясь здалеку долинали звуки боротьби: тупіт, удари, жіночий голос, сповнений відчаю, і грубі - чоловічі. 

— Там хтось є! — вигукнула маленька ірландка. 

Я відчула серцем чужий страх. Відчула енергетику — вона спалахнула, сильна, знайома. Це була Ліза. Вона була поруч, але не в безпеці. 

— Швидше! — я зірвалася з місця. 

Ми кинулися до джерела шуму. Коридор був вузьким, стіни ніби тремтіли, і кожен крок віддавався луною. Крики ставали дедалі гучнішими, і я вже не сумнівалася: це вона. Ліза. 

І ще я відчувала небезпеку. 

Що чекає нас за рогом?

Я чітко відчувала: десь там — вороги. І там моя сестра. Отже, вона в руках ворогів. Від цього усвідомлення важкість лягала на серце й робила кожен крок нестерпно важким. 

Ми бігли щосили на шум і крики, і невдовзі побачили картину, від якої кров застигла в жилах. 

Те, чого я боялася найбільше. 

Лізу викрала група фанатиків. Четверо чоловіків у темній формі тримали її за руки, вона пручалася, кричала, але сили були нерівні. Її тягли коридором, мов цінну здобич. Хоча чому «мов»? Вона й була цінною, радше — безцінною здобиччю, адже знала, як пройти до Серця, яке вони збиралися знищити.