Розділ 28. Тірс.

Коридор тремтів від реву тірса. Його кроки були важкі, немов удари молота по каменю, і кожен відлунював від стін. Коли чудовисько проламувало чергову стіну, здавалося, що тисяча величезних каменів зривається й падає з вершини скелі одночасно. 

Ми шукали нові сходи й підіймалися все вище й вище. Сходові майданчики на якийсь час зупиняли тірса, але він проламував собі прохід і знову кидався за нами. Іноді його тінь накривала наші спини. Серце калатало так, що я боялася, аби не вискочило з грудей. Дихати ставало дедалі важче. 

Позаду знову пролунав оглушливий рев, схожий на гуркіт лавини. 

Ми піднялися ще на один поверх і вибігли у просторе приміщення, де нарешті побачили зоряних дітей. Вони були… прекрасні. Вони були… досконалі. Їх тут було кілька десятків. Їхні обличчя були спокійні, а очі чисті. Але мені не було часу розглядати «мільярдників». 

— У будівлі тірс! — закричала я, ледве переводячи подих. 

— Він прорвався крізь пролом у стіні! — додав Серж. — Фанатики підірвали стіну! 

Зоряні діти переглянулися. Один із них, високий юнак із темним волоссям, зробив крок уперед. 

— Ми знаємо, — його голос був рівний і глибокий. — Ми відчули його появу. 

— Він убиває всіх! — видихнула Ніам, ховаючись за плечем Стелли. — Він женеться за нами. 

— Так, і вам краще піти, — кивнув юнак. 

— Піти? Куди? Я хочу знайти мого сина! Мого Семмі! — схопила його за рукав Стелла. 

Юнак обережно зняв її руку: 

— Не заважайте. Ідіть звідси. 

У приміщення заходили все нові й нові представники «мільярдників», вони ставали півколом, беручись за руки. Півколо за півколом, обличчям до нас. Або до тірса, який йшов за нами. 

Ми повільно почали відступати до стіни. 

Зоряні діти підняли руки й видали хором звук, щось на кшталт: «АОУМММ…» Це гудіння миттєво наповнило все приміщення, воно пронизувало й змушувало вібрувати кожну клітинку мого тіла. 

«АОУМММ…» 

Світло ніби стало більш сконцентрованим, стіни наче ожили. Здавалося, сам Зоряний Дім відгукнувся й включився в загальний хор. Простір наповнювався силою, її не можна було побачити, але можна було відчути. 

АОУМММ…

Відступаючи, ми вперлися спинами в стіну. Що ж буде? 

Зоряні діти прибували й вливались у хор. 

Одна з новоприбулих, дівчина з очима кольору аквамарину, підійшла до нас: 

— Ви зробили правильно, що привели тірса сюди. Він не повинен руйнувати наш дім. Ми зможемо його зупинити. 

Я відчула полегшення. Ми вчинили правильно. Ми встигли. Ми знайшли тих, хто зможе протистояти цьому кошмару. 

І тут підлога здригнулася від удару. Тірс, немов кам’яна лавина, пробив собі прохід, знищивши сходи, якими ми щойно підіймалися, й рвонув уперед. 

Тіло чудовиська, схоже на сплетіння коренів і м’язів, ніби розросталося, заповнюючи простір. Червоні очі палали, а кожен його рух був схожий на вибух. 

З’єднані руки зоряних дітей піднялися вгору, гудіння посилилося. Здавалося, саме повітря загуділо, стіни відгукнулися — і перед першим півколом утворився напівпрозорий тремтячий бар’єр, що світився сріблястим світлом. 

Тірс ударив у нього всією своєю масою. Бар’єр затремтів, але вистояв. Від удару розсипалися іскри, і я відчула, як мене вдавлює в стіну. 

Тірс заревів і знову кинувся вперед. Його лапи‑корені вдарили по бар’єру, і той засвітився ще яскравіше. 

Зоряні діти співали дедалі голосніше, але й тірс не здавався. Він, немов дика стихія, бився й бився об бар’єр, і кожен його удар ставав сильнішим за попередній. І мені здалося, що перепона, яка відділяла нас від космічного монстра, починає тріщати. 

Не здалося. Від підлоги й до стелі пробігла іскриста тріщина. 

Я схопила за руку дівчину, що стояла поруч, і заспівала: 

— АОУМММ!.. 

І відчула, як мою долоню стискає міцна чоловіча рука, рука Сержа: 

— АОУМММ!.. 

Тут же в хоровий спів влилися голоси Стелли й Ніам: 

— АОУМММ!.. 

Тріщина заіскрилася сильніше й зникла, бар’єр відновив свою цілісність. 

Тірс заревів розчаровано. Він відступив на кілька кроків, а потім кинувся на перепону з усією своєю потужністю. Бар’єр затремтів, але не зламався. 

У приміщення вбігали все нові й нові «мільярдники» й укріплювали оборону. Спів ставав дедалі гучнішим. Уже здавалося, що гуде весь Всесвіт. Раптово світло стало нестерпно яскравим, і бар’єр перетворився на хвилю, яка вдарила в тірса. 

Монстра відкинуло назад. Він заревів, немов від болю, його тіло закрутилося на місці, засмикалося, мов коріння, яке виривають із землі. Але він не зник. Він знову кинувся вперед. 

Ми стояли пліч‑о‑пліч. Світло бар’єра пульсувало, наші руки горіли від напруги. Тірс ревів, але не відступав.