Розділ 27. Вгору.

Я не фанат самотності. 

Так, чорт забирай, мені всього двадцять вісім років! Якщо повернутися подумки на десять років назад, то я навіть не планувала, що в двадцять вісім у мене буде сім’я! Але вона є. Хай не чоловік, хай син. І хай навіть він уже зовсім не дитина. Але він — мій! Мій, мій, мій, мій, мій! І я завжди знала це. Не розумом, а серцем. І зараз я знаю, що потрібна Аріелю. Дуже потрібна. 

До чого це я? 

Ах так, я не фанат самотності. Десять років тому мені було всього вісімнадцять, я любила гучні веселі компанії, дружні вилазки й посиденьки в барах. У той фатальний день усе змінилося — і для мене, і для всієї планети. Мої юнацькі гулянки закінчилися з появою малюка. Але й тоді я не стала самотньою. Завжди поруч був Аріель. Завжди поруч, на одній зі мною сходинці. На наступній сходинці стояли батьки, брат Едуард, сестра Єлизавета, нерідна сестра Марі… Ще далі — сусіди й знайомі, подруги, яким пощастило, як і мені, стати ранніми мамами зоряних малюків. Можна сказати, я ніколи не була одна. 

І ось зараз це станеться. Серж піде зі своєю нареченою, зі Стеллою. Її він не залишить, і я абсолютно згодна, що саме так і має чинити чоловік. Ірландка піде з ними. А я залишуся зовсім одна в цих нескінченних коридорах, на цих незліченних поверхах. 

І мені сумно! І гірко. І тривожно… 

Але цього не змінити. Добре, коли за твоїм плечем стоїть той, на кого можна покластися. Хай навіть це не твій коханий чоловік, а просто друг, надійний друг. 

А тепер треба звикати самій для себе бути компаньйоном, соратником, охороною. Звикати бути одній, поки не знайду своїх рідних. 

Усе, я готова почути це. Почути, що журналіст теж іде. 

А Серж стояв, насупившись, і ніяк не наважувався сказати мені ці слова. 

Та кажи вже! Не мені ж потрібно говорити про це! 

— Анно, послухай… 

— Так, я все розумію. Не треба пояснень. 

— Про що ти? Я хотів сказати, що ми не можемо просто відпустити жінок. Невідомо, які небезпеки можуть зустрітися їм дорогою. 

— Я розумію. Не можна відпускати самих… Але ти будеш поруч, допоможеш і захистиш. 

— Ти теж будеш поруч, Анно. 

Я похитала головою. 

— Я була поруч. А ось зараз наші дороги розходяться. Вам — нагору. Мені — вниз. 

— Бачиш, Аню, — журналіст узяв мене за руку, — тебе я теж не можу відпустити одну. Внизу зараз, ймовірно, може бути ще небезпечніше, ніж угорі. Але, оскільки я не можу розірватися, ми всі разом спершу проведемо тебе на нижній поверх, передамо на руки твоїй сестрі Лізі, а потім я піднімуся з жінками нагору, щоб відшукати сина Стелли й нареченого Ніам. 

А що, можна й так? У грудях розлилося тепло. 

— Ти впевнений? 

— Абсолютно. Це буде найкращим варіантом. 

— Гаразд, — я не втрималася від усмішки. — Дякую. 

— Стелло, — обернувся журналіст до вченої, — ти ж не будеш проти? На нижній поверх можна вирушити з будь‑якого місця, значить, і звідси теж. А з нижнього поверху ми дізнаємося, як потрапити до Зоряного Дому Лондона й до Зоряного Дому Корка в Ірландії. Провести Анну не займе багато часу. 

— Гаразд, я згодна, — кивнула жінка. — Ніам? 

— А куди мені діватися? Куди ви, туди й я, — шмигнула носом дівчина. 

Ми швидко знайшли ліфт і зайшли всередину. Я вибрала потрібну піктограму, яку показала мені Ліза‑клон. За її словами, ми приїдемо саме до того місця, де працює моя молодша сестра. Торкнулася пальцем значка — і нічого не сталося! 

Я пробувала ще й ще, але ліфт, цей гігантський звір, зовсім не реагував на мої дотики. 

Що ж сталося? 

— Ліфт… помер? — прошепотіла я стривожено. 

Мої супутники теж пробували прикласти свої руки, але їм так само не вдалося пробудити механізм. 

— А що, якщо спробувати іншу піктограму? — запропонувала вчена. — Можливо, ліфт не хоче опускатися вниз, але нагору підніметься? 

Я торкнулася самого верхнього значка, потім другого, третього. І ось на одній із пентаграм механізм здригнувся, двері зачинилися, і кабіна рушила. 

— Ох! І як тепер зупинити? Ми ж поняття не маємо, де перебуваємо, в якій країні, біля якого міста! 

— Нічого не чіпай! — вигукнув Серж. — Неважливо, куди ми виїдемо. Головне зараз — знайти бодай когось із зоряних дітей і з’ясувати, що відбувається. А то мене починають мучити сумніви: куди подівся мільярд підкидьків? Чому ми досі не зустріли жодного з них? 

— Так, ти маєш рацію. 

І все ж було тривожно. Куди тепер занесе нас ліфт? Судячи з відчуттів, ми рухалися вгору. 

Стелла по‑материнськи обняла за плечі юну наречену, яка вже давно втратила свою фату, та й сукня пом’ялася і не виглядала такою святковою, як спочатку. 

Серж насупився, стискаючи в руці шокер. 

А я… Я просто намагалася викинути з голови всі думки. А серце стискалося від тривоги, йому було холодно й страшно в цій невизначеності.