Розділ 26. Як же ми потрапимо назад?

Ми перебували невідомо на якій планеті, невідомо в якій далині від рідної зоряної системи, серед якихось моторошних монстрів, а двері до Зоряного Дому були зачинені. Ось куди завела мене моя інтуїція. 

Втім, ми врятували маленьку ірландську наречену — і це головне. А ми виберемося. Настав час, коли я вже не буду приховувати, як уперше потрапила до Зоряного Дому, бо навколо мене люди, яким я, така вся недовірлива, довіряю. 

— Як же ми потрапимо назад? — розгублено дивилася Ніам на споруду зоряних дітей. 

Я окинула наречену поглядом: ключа‑шпильки в її волоссі не було. Хоча не факт, що він допоміг би, адже це зовсім інший Зоряний Дім. Я вже зібралася розповісти, як опинилась всередині вперше, але не встигла. 

— Я тут залишатися не хочу! — зовсім по‑дитячому похитала головою Ніам. 

— Є спосіб повернутися в споруду, — озвалася Стелла. — Той самий, яким сюди потрапив спецназ. Вони знайшли відомості про лазівку в моїх чернетках і використали їх. 

— І що це за спосіб? — пожвавився Серж. 

— Кожен Зоряний Дім має повітровід… 

— Жолоб! — здогадалася я. 

— Швидше, трубу. 

— Жолоб, що переходить у трубу! 

— Ось як ти потрапила в споруду, Анно! 

— Так, він вузький, жоден монстр не пролізе! 

— Але в худої людини є шанс пробратися всередину. Тільки повітровід  перекритий решіткою… 

— Я не помітила. 

— Можливо, з якоїсь причини вона була відсутня. 

— Або, можливо, я її знесла на швидкості, навіть не відчувши. 

— Спецназ спускався обережно, використовуючи гаки й мотузки. 

— Ну, а я летіла, як на американських гірках! 

— Не суть, — втрутився журналіст. — Як нам відшукати цей повітровід? 

Ми зі Стеллою дружно знизали плечима. 

— Будемо йти навколо споруди, доки не натрапимо, — запропонувала я. 

— Тільки б не натрапити на місцевих багатоногих милашок! — вигукнула Ніам. 

— А з цим що будемо робити? — я вказала пальцем на монстра, який, здається, починав приходити до тями. 

— Вб’ємо, — запропонував Серж, і в його голосі не відчувалося сумнівів. 

— Не треба! — затрясла головою ірландка. — Вони ж мене не вбили. 

— Але намагалися. 

— У них же не вийшло. 

— Але він може знову напасти на нас! Ми не можемо так ризикувати! 

— Все одно, не треба. 

— І все ж я вважаю, що ми повинні позбутися небезпечної тварі. 

— А якщо в нього є кохана? — дівчина кинула погляд на добре видимі причандали у лежачого на спині монстра. — Або батьки? Або діти? Вони ж будуть страждати! 

— І що ж ти пропонуєш: просто відпустити? І чекати, поки він накинеться на нас із‑за спини? У цих тварюк непогано розвинена здатність до мімікрії. От як він до Анни підкрався? Ніхто навіть не помітив! То що, відпустимо його? 

— Ні, давайте краще зв’яжемо, — запропонувала Ніам. — Посадимо спиною до дерева, як я сиділа, й примотаємо мотузками. Це йому не зашкодить, він легко перегризе їх, коли прийде до тями, але нам дасть фору. 

— Гаразд, — погодився журналіст. — Монстрики здаються боязкими, сподіваюся, у них вистачить розуму більше не наближатися. 

Так ми й зробили. Прив’язали змія‑стоніжку до того ж дерева, до якого була прив’язана наречена, й вирушили в обхід споруди. 

— А тепер розкажи нам, Ніам, яким чином ти опинилася в чужому світі, — запропонував журналіст. 

І справді, мені теж дуже цікаво. Просто досі не було часу для розмов. А тепер і я із задоволенням послухаю. 

Ніам відкашлялася й почала свою розповідь: 

— Коли ми тікали, фанатики мене схопили. Ну, про це ви вже знаєте. Вони хотіли використати мене для відкриття дверей, що ведуть у саму глибину землі, де зоряні діти створили щось неймовірне й невимовне словами — Серце. Це жива структура, яка з’єднана з усіма Зоряними Домами Євразії. Вона підтримує їх і спрямовує. А фанатики вирішили знищити її. У них із собою було дуже багато вибухівки. Вони повернули мені ключ‑шпильку й пробували з моєю допомогою відкривати проходи там, де немає дверей. І в них виходило. Ледь мене підводили до стіни — на ній утворювався прохід. Коротше, вони вже були готові виконати свою місію. Єдине — вони не знали, як потрапити до Серця, весь час сварилися, сперечалися, кожен доводив щось своє. У результаті ми тричі проходили крізь портали. І ось під час останнього переходу я загубила шпильку‑ключ. До того ж сильно підвернула ногу. Коли фанатики знову хотіли пройти крізь стіну, а прохід не відкрився, вони зрозуміли, що ключа немає. Вирішили повернутися й шукати його. А оскільки тягати мене із вивихнутою ногою за собою їм було незручно, я їх сильно гальмувала, то домовилися залишити мене в найближчому безпечному місці. Найближчим виявився вихід у інший світ. Дійсно, хто б там мене знайшов? Спершу чужий світ здавався доволі милим: дощу не було, чудовиськ теж. Мене прив’язали до дерева й сказали, що повернуться за мною, щойно відшукають ключ…