Розділ 25. Веди, та не заведи...

— Чому ми не пішли з ними? — запитав Серж, коли за спецназівцями зачинилися двері ліфту. — Нам, здається, по дорозі, теж униз. 

— Ні, ми повернемося на рівень порталів, - твердо мовила я. 

— Але чому? Хіба ми не будемо шукати нашу маленьку ірландку? 

— Ти казав, що я повинна слухати голос своєї інтуїції. Так от, моя інтуїція кричить, що нам слід змінити маршрут. 

— Гаразд, - посміхнувся журналіст. - Веди, та не заведи... 

Ми дочекалися повернення ліфта й увійшли всередину. Я торкнулася вже знайомого значка. 

— Я так зрозумів, що ви з командиром спецназу добре знайомі?  - поцікавився Серж.

— Не хочу про це говорити… 

Я помовчала, та згодом все ж вирішила пояснити: 

— Коли ми були знайомі, я й гадки не мала про зв’язок Остапа зі спецназом. Він увійшов у довіру, сказав, що його донька теж із «зоряних зерен». Я думала, що він хоче потрапити до Зоряного Дому, щоб розшукати доньку, віддала йому ноутбук Аріеля, щоб він поколупався в ньому й знайшов можливість пройти за стіну. Я йому вірила! Він здавався таким близьким по духу, з подібними проблемами. А виявився зрадником! Він завжди працював на секретні служби, а мені брехав! 

— Але сьогодні він здорово нам допоміг. Буквально врятував, розрубавши лазером скаженого колегу навпіл. 

— Мені не хотілося йти до ліфта, коли ми попрощалися з Лізою-клоном. Якби я послухала свою інтуїцію, цієї стрілянини не сталося б! 

— І цей, як його, Остап, не дізнався б, що серед його людей затаївся фанатик. Треба ж: у серце спецназу пробрався ворог! 

— Гаразд, що сталося — те сталося. Але далі я збираюся йти за серцем, а не за розумом. 

— Чудове рішення, Анно. Тобі й карти в руки. Куди тепер? 

Я слухала своє серце, відключаючи думки. Так ми повернулися на рівень порталів і пройшли крізь три кристали. Далі я повела свою маленьку групу до виходу. Ми зупинилися перед самими дверима. 

— Не страшно? — запитав Серж. 

— Страшно. Нормальній людині має бути страшно, це інстинкт, що допомагає вижити. 

— Але ти впевнена, що ми повинні відкрити двері? 

— Так, — кивнула я. — А ще я впевнена, що по той бік — небезпека. 

— Спецназівці? Фанатики? — насторожився журналіст. 

Я похитала головою. 

— Щось інше. Незнайома мені енергетика. Не люди. Щось чуже. 

Ніколи раніше я не прислухалася до голосу інтуїції. І ось тепер, виявляється, навіть можу відчути, що за дверима причаїлася небезпека — люта, слизька, безпринципна, жадібна. Напевно, інтуїція розвивається й стає сильнішою, коли нею часто користуєшся. Коли її слухаєш. Чи, може, це так впливають споруди зоряних дітей? 

— Ти кажеш: небезпека, Анно. І водночас хочеш відкрити двері. Чи немає тут суперечності? 

— Ні, — знову похитала головою. — Я відчуваю холодний жах, щось чуже по той бік. Але водночас там є щось близьке й знайоме. Там є хтось, кому потрібна наша допомога. Не знаю, як краще пояснити… 

— Ми зрозуміли. Отже, ми повинні бути готові до будь-якої несподіванки. Стелло? 

— Я готова! — озвалася вчена. 

— Тоді вперед! 

Я простягнула долоню. Двері почали розсуватися. Але не встигли вони розкритися повністю, як наші вуха пронизав пронизливий виск… 

— Хто ж це?.. — потер Серж вуха й завмер. 

Нашому погляду відкрився інший світ із низькими, ніби приплюснутими деревами з помаранчевим листям, пожовклою травою, кущами, всипаними червоними ягодами, й важкими хмарами, що просипалися дрібним холодним дощем. 

Під найближчим деревом, притулившись спиною до його бочкоподібного стовбура, сиділа наша добра знайома — у весільній білій сукні, точніше, у весільній, давно вже не білій, сукні, міцно прив’язана мотузками до стовбура. 

Навпроти неї стояла невідома тварюка брудно-болотного кольору. Голова її нагадувала голову величезної змії, довгий роздвоєний язик підсилював схожість. Але абсолютно чорні круглі очі цю схожість зменшували. Ще більше її зменшували вісім пар коротких лап по обидва боки довгого тулуба. За останньою парою лап стирчав короткий хвіст, який смішно стирчав вертикально вгору. Висотою чудовисько було з коня, а завдовжки — метрів чотири. Хижа «усмішка», що відкривала два ряди кривих зубів, явно свідчила: звір прийшов не знайомитися й не чаювати. Він потягнувся до дівчини, і з її горла знов вилетів крик на таких високих нотах, що хоч святих винось, як у нас говорять. 

Звір відскочив. Видно, так тривало вже давно, бо ірландка закашлялася й замовкла. Звір потрусив головою й знову рушив до дівчини. 

Описувати довго, а насправді все відбувалося дуже навіть швидко. 

Серж уже стрибав у жовтувату траву, потрясаючи шокером, із криком: 

— Анно! Тримай двері! 

Ага. Я помітила, що крона дерева ворушиться, і ще одне чудовисько опускає до Ніам свою потворну голову. Звісно, я стрибнула слідом за журналістом, кричачи Стеллі: