Розділ 25. Веди, та не заведи...

— Чому ми не пішли з ними? — запитав Серж, коли за спецназівцями зачинилися двері ліфту. — Нам, здається, по дорозі, теж униз. 

— Ні, ми повернемося на рівень порталів, - твердо мовила я. 

— Але чому? Хіба ми не будемо шукати нашу маленьку ірландку? 

— Ти казав, що я повинна слухати голос своєї інтуїції. Так от, моя інтуїція кричить, що нам слід змінити маршрут. 

— Гаразд, - посміхнувся журналіст. - Веди, та не заведи... 

Ми дочекалися повернення ліфта й увійшли всередину. Я торкнулася вже знайомого значка. 

— Я так зрозумів, що ви з командиром спецназу добре знайомі?  - поцікавився Серж.

— Не хочу про це говорити… 

Я помовчала, та згодом все ж вирішила пояснити: 

— Коли ми були знайомі, я й гадки не мала про зв’язок Остапа зі спецназом. Він увійшов у довіру, сказав, що його донька теж із «зоряних зерен». Я думала, що він хоче потрапити до Зоряного Дому, щоб розшукати доньку, віддала йому ноутбук Аріеля, щоб він поколупався в ньому й знайшов можливість пройти за стіну. Я йому вірила! Він здавався таким близьким по духу, з подібними проблемами. А виявився зрадником! Він завжди працював на секретні служби, а мені брехав! 

— Але сьогодні він здорово нам допоміг. Буквально врятував, розрубавши лазером скаженого колегу навпіл. 

— Мені не хотілося йти до ліфта, коли ми попрощалися з Лізою-клоном. Якби я послухала свою інтуїцію, цієї стрілянини не сталося б! 

— І цей, як його, Остап, не дізнався б, що серед його людей затаївся фанатик. Треба ж: у серце спецназу пробрався ворог! 

— Гаразд, що сталося — те сталося. Але далі я збираюся йти за серцем, а не за розумом. 

— Чудове рішення, Анно. Тобі й карти в руки. Куди тепер? 

Я слухала своє серце, відключаючи думки. Так ми повернулися на рівень порталів і пройшли крізь три кристали. Далі я повела свою маленьку групу до виходу. Ми зупинилися перед самими дверима. 

— Не страшно? — запитав Серж. 

— Страшно. Нормальній людині має бути страшно, це інстинкт, що допомагає вижити. 

— Але ти впевнена, що ми повинні відкрити двері? 

— Так, — кивнула я. — А ще я впевнена, що по той бік — небезпека. 

— Спецназівці? Фанатики? — насторожився журналіст. 

Я похитала головою. 

— Щось інше. Незнайома мені енергетика. Не люди. Щось чуже. 

Ніколи раніше я не прислухалася до голосу інтуїції. І ось тепер, виявляється, навіть можу відчути, що за дверима причаїлася небезпека — люта, слизька, безпринципна, жадібна. Напевно, інтуїція розвивається й стає сильнішою, коли нею часто користуєшся. Коли її слухаєш. Чи, може, це так впливають споруди зоряних дітей? 

— Ти кажеш: небезпека, Анно. І водночас хочеш відкрити двері. Чи немає тут суперечності? 

— Ні, — знову похитала головою. — Я відчуваю холодний жах, щось чуже по той бік. Але водночас там є щось близьке й знайоме. Там є хтось, кому потрібна наша допомога. Не знаю, як краще пояснити… 

— Ми зрозуміли. Отже, ми повинні бути готові до будь-якої несподіванки. Стелло? 

— Я готова! — озвалася вчена. 

— Тоді вперед! 

Я простягнула долоню. Двері почали розсуватися. Але не встигли вони розкритися повністю, як наші вуха пронизав пронизливий виск…