Розділ 24. Бережи себе.

Мій щоденник канув у безкраї простори інтернету. Вірусне поширення. Ліза-клон сказала, що все вдалося і його прочитають мільйони, а може, й мільярди людей в усьому світі, поки влада держав зрозуміє, що це не проста белетристика, і вирішить його заборонити. Та й вичистити інформацію з інтернету не так уже й просто. Хочеться вірити, що мій щоденник зіграє свою роль. 

А нам час вирушати далі. 

Прощаючись, Ліза-клон розповіла, як знайти Лізу-оригінал. 

— Найнижчий рівень ліфта, що знаходиться в будь-якому із Зоряних Домів нашого материка, приведе вас до Лізи. На рівень, де перебуває Серце, за допомогою ліфта потрапити неможливо. Це ще одна з мір безпеки. Але Ліза зможе провести вас або показати дорогу. Думаю, вам варто поспішити. 

Попри те, що ця дівчина була лише клоном, я обняла її, як рідну сестру. 

— Бережи себе… 

— Я бережу весь світ, — відповіла Ліза-376. 

— І весь світ теж бережи… 

Я вже зібралася йти, як клон зупинила мене: 

— Є ще дещо, що ти повинна знати, Анно. 

— Що саме? 

— Це стосується Аріеля.

- Кажи!..

- Ти повинна знати, що ти не просто опікунка, ти — його мати. 

— Звісно, що я його мати. Я його виростила, вигодувала, я вчила його ходити й розмовляти, зав’язувати шнурки й застібати ґудзики… Я вчила його любити цей світ, розумієш? 

— Це все правильно, — закивала клон, — але я не про те. Ти маєш знати, що ти для Аріеля — біологічна мати. 

— Ні, — похитала я головою. — Хотілося б, але ні. Ці діти не народжені жінкою, у них навіть пупа немає… 

— Анно, послухай і повір моїм словам. По-перше, згадай, скільки у вашому світі ходило чуток про те, що інопланетяни викрадають людей і проводять над ними експерименти? Тільки більшість із викрадених повністю забувала про це, і лише одиниці могли щось пригадати. Їм тоді не надто вірили. Але це правда. Інопланетний розум справді викрадав людей і проводив експерименти. Та це було заради благородної мети! Вони не завдавали шкоди! Іноді навіть зцілювали піддослідних від тяжких хвороб. Дослідження були необхідні. Саме таким способом були зібрані жіночі яйцеклітини для створення «зоряних зерен». У їхню ДНК додали гени інших інопланетних рас, кількох рас, що дозволили зоряним дітям стати сильнішими, витривалішими, захищенішими, швидко рости й розвиватися, легко засвоювати інформацію, навчатися й удосконалюватися, наділили здатністю спілкуватися без слів на будь-яких відстанях, діяти як єдиний організм, творити силою думки. Так, «зоряні зерна» - супер досконалі істоти. Але в основі всього лежить людська ДНК! 

— Тобто зоряні діти — не інопланетні підкидьки, а наполовину люди? Це радує. 

— Анно, ти теж була свого часу викрадена інопланетянами, і з твого організму теж вилучили яйцеклітину. Із неї виростили Аріеля. Хай він сформувався у штучному середовищі, але він — твій син. 

— Це, звісно, цікаво. Але шанс, що підкинули саме дитину, створену з моєї яйцеклітини, мізерно малий. «Зоряних зерен» близько мільярда, Лізо.

— І все ж це так і є. Повір, Аню, вища раса була дуже принциповою в цьому питанні, і кожна жінка отримала дитину, створену з її власної яйцеклітини. Зоряні діти — це ваші діти! 

І тільки зараз я повірила. Повірила й усвідомила. Ось чому я завжди відчувала Аріеля своїм, рідним! Бо він і справді мій рідний!.. 

- Попрощавшись із Лізою-клоном, ми знову опинилися в лабіринтах коридорів і залів Зоряного Дому.

- Отже, - мовив Серж, - прямуємо до ліфта і спускаємося до твоєї Лізи, так?

Я кивнула. Звучало логічно. Тільки мені чомусь зовсім не хотілося зараз йти до ліфта. А куди ще? Там, внизу, мої сестри, Ліза та Марі. Там мій син, мій рідний синочок Аріель. Та й ірландську наречену слід теж шукати внизу, бо саме туди потягли її божевільні фанатики з метою знищити Серце. Так, слід і нам спускатися в глиб планети. Ліфт вже майже поруч...

Але ми не встигли наблизитись до входу, як двері ліфту розсунулися і нам назустріч несподівано вискочила група спецназівців. Від несподіванки вони теж зупинилися. Їх було не менше десяти, і вони були озброєні якоюсь надсучасною зброєю. Молоді, здорові, підготовлені до будь-якої небезпечної ситуації чоловіки. А нас лише троє, і тільки в журналіста — шокер. Та ще й Стела із пораненою ногою.

Здається, шансів ніяких… 

Я боялась ворухнутися, щоб не спровокувати стрільбу, і не знала, що робити далі. От не хотілося мені йти до ліфту, так ні, логіка перемогла інтуїцію. І що тепер?

Спецназівці наставили на нас зброю, але не стріляли, видно, чекали наказу командиру.

Один із чоловіків зробив крок уперед, і здивовано промовив: 

— Анно? 

Я впізнала в ньому Остапа, і всередині все сколихнулося: 

— Зрадник! 

— Анно… — повторив чоловік із докором. 

— Ти обманював мене! Брехав! Брехав і брехав! Ти навіть брехав про свою доньку Астру! У тебе немає доньки!  І не було ніколи!