Розділ 23. Хаос.

Я відключила думки. Повністю. Ледь вони з’являлися, одразу ж починали нашіптувати, що ми йдемо не туди, що ми ніколи не знайдемо маленьку ірландську наречену, що ми назавжди загубимося в цих нескінченних лабіринтах. Тому я суворо казала їм: «Геть!» — і виганяла зі своєї голови. 

Мене вело серце. Тільки йому я могла довіряти. Я знала — десь там я відчувала знайому енергетику, напругу, втому, острах. Напевно, це наречена з Ірландії.

Ми двічі пройшли крізь портальні кристали, знайшли ліфт і спустилися невідомо на який рівень, бо мій палець сам потягнувся до намальованої піктограми. Серж вів Стеллу, підтримуючи під плече, адже вона ще не могла повноцінно наступати на поранену ногу. Не скаржилася, мовчки кусала губи, але ми бачили, що їй боляче. 

Коли ми вийшли з ліфта, обстановка змінилася. Інший колір і текстура стін, інше освітлення. І тут не було портальних кристалів.

І тут я відчула невпевненість: туди чи сюди? Не буду гадати...

Перший же зал, куди ми увійшли, просто вразив своїми розмірами й тим, що в ньому знаходилося. 

Тисячі, тисячі екранів, що показували новини з усього світу. Природно, ми прикипіли очима до вікон, які відкривалися перед нами у зовнішній світ. Здавалося, ми вже так давно пішли звідти… 

Погляд перебігав з одного екрана на інший — і серце завмерло від побаченого. Невже організація «Руки геть від Землі!» виявилася правою? Все, як розповідала фанатичка, що намагалася захопити Ніам.

І навіть гірше. 

Багряне небо, яке пронизують зловісні спалахи блискавок. Хмари кольору сажі. Згущена імла, що відливає кольором крові. Пориви ураганного вітру. Сходи снігових лавин. Пробуджені вулкани. Скажені океани, що заливають міста. Криваві зливи. Попіл під ногами… Пожежі у великих містах. Аварії на дорогах, коли десятки машин врізаються одна в одну. Сутички озброєних фанатиків зі звичайними людьми, озброєних фанатиків із урядовими військами, урядових військ із народом… 

Хаос. Руїна. Паніка. 

А ось і Зоряні Доми. З вершин цих грандіозних споруд, розкиданих по всьому світу, вириваються промені світла, вони тягнуться в різні боки, намагаючись об’єднатися з променями інших Домів. Частіше це виходить, але іноді вони згасають, так і не досягнувши бажаного. І Доми стають схожими на квіти з обірваними пелюстками. Напевно, буде дуже красиво, коли всі Доми об’єднаються… То тут, то там виникає новий зв’язок. 

А от стіни, що захищають Зоряні Доми, майже всюди оточені військами й зброєю, спрямованою на споруди. Вони поки не стріляють. Поки… 

А це що таке? У просвітах багряно-чорних хмар пролітають якісь величезні створіння. Їх важко розгледіти, це темні витягнуті силуети з численними кінцівками. І рухаються вони хаотично й так швидко, що їхні образи розпливаються. Неземна форма життя...

І заголовки: «Монстри над Мангеттеном!», «Жах у небі!», «Прибульці наступають!» 

Мою увагу привернула бігуча стрічка: «Екстрені новини… Екстрені новини…» На екрані з’явилася ведуча. Із зачіски вибилися пасма русявого волосся, туш потекла й розмазалась по щокам, бліда й перелякана. 

«Вони напали! — видушила вона хрипким голосом. — Вони напали на Землю! Деякі країни вже знищені, і ми будемо наступними!» 

Ведуча впала й забилася в конвульсіях. Її швидко винесли, а по екрану побігли перешкоди. 

У мене навіть не було слів… Серж і Стелла теж мовчали, приголомшені побаченим і почутим. 

Ми помилилися… Ми виступили не на тій стороні… Людство буде знищене… 

— На всі події слід дивитися об’єктивно, — почувся голос із-за спини, якийсь дуже знайомий голос. 

Я різко обернулася. 

— Ліза?! 

Моя сестричка, моя маленька улюблена сестра! Вона жива й неушкоджена. У дивному комбінезоні, з волоссям, зібраним у гульку, як вона ніколи раніше не ходила. Але це вона! Вона! 

— Ліза! 

— Ліза – 376, — відповіла дівчина, незворушно дивлячись на нас і ледь помітно усміхаючись. — Я — клон. Але я пам’ятаю й знаю все, що пам’ятала й знала Ліза, тому я впізнаю тебе, Анно. Вітаю, сестро! 

— Клон… Клон? А де ж Ліза?! — вигукнула я, вражена страшною думкою, що моя маленька сестричка загинула. — Що з Лізою?! Що сталося з Лізою?! Відповідай! 

Серж був змушений залишити свою наречену й схопити мене за плечі, щоб заспокоїти., щоб втримати, щоб я не накинулась на того клона. 

— Тихо, тихо, Аню… Вислухаємо її… 

— Аню, не варто нервувати, — спокійно відповіла копія моєї сестри. — Ліза-оригінал жива і у повній безпеці. Принаймні на цей момент. Вона перебуває внизу, біля Серця, а це найзахищеніше місце в Домі. Навіть якщо зі мною чи з іншими клонами щось трапиться — Ліза-оригінал не постраждає. 

Ліза жива! Це заспокоїло моє втомлене серденько, і я полегшено заплакала, вчепившись у одяг Сержа. 

— Ми, клони, створені, щоб працювати операторами, — почала пояснювати копія Лізи. — Я стежу за новинами. Тільки людина може об’єктивно оцінити небезпеку. Ліза давно готувалася до цієї ролі. 

— Отже, вона пішла за стіну не шукати брата? — вирвалося в мене.