Розділ 21. А де ж Ніам?

Вороги не змогли пройти за нами, але знайшли обхідний шлях і вже наближалися, про що свідчив гучний тупіт. 

Ми кинулися бігти, мріючи, щоб поруч опинився кристал-портал. Куди? Та хоч куди! 

На жаль, нам не вдалось відірватися від переслідувачів. Їхні грубі крики хльостали по спинах. Нарешті Серж, що біг попереду, звернув у боковий прохід: 

— Сюди! 

Ми вискочили до зали з бірюзовим кристалом. Журналіст ухопив мене за руку, я ж вчепилася в долоню Ніам, боячись її загубити. Ледь Серж торкнувся кристала, як його почало затягувати всередину, а нас з ірландкою — по ланцюжку - слідом. А позаду вже наближалися похмурі тіні фанатиків. Я ще почула, як скрикнула дівчина, але тільки сильніше стиснула її руку, вже перетворюючись на енергетичний потік. 

У такому ж порядку ми вискочили з порталу: спершу Серж, слідом я, і останньою — Ніам, яку я все ж таки втримала. 

Наречена перелякано озиралася. Так, перший перехід вражає. Її очі були круглими, а напіввідкритий рот ворушився, але не видавав жодного звуку. 

— Все гаразд, Ніам. Ми просто телепортувалися, використавши портал. Тут їх повно. Головне, що ти не постраждала, і ми відірвалися від ворогів. 

— Я… Так… Тільки… — Руки дівчини потяглися до голови й намацали розтріпану зачіску. — Вони зірвали з мене шпильку! Вони забрали ключ! Що ж тепер буде?! 

— Так… Це недобре. Але ми нічого не можемо змінити, — промовив журналіст. — І давайте краще забиратись звідси, бо фанатики можуть піти слідом. 

І дуже вчасно ми покинули портальну залу. Вже з коридору почули, як із кристала, лаючись на чому світ стоїть, випадали наші переслідувачі. 

Ми продовжували бігти, тримаючись за руки, щоб не загубитися. Таким чином пройшли ще через три кристали, і, лише віддалившись від останнього на пристойну відстань, наважились зупинитися. 

— Чому вони женуться за нами? — схлипнула Ніам. — Адже ключ уже в них! 

— Думаю, їм просто не потрібні свідки. Вони тут не з добром, — відповів журналіст. 

— Вони хочуть убити нас? — ахнула ірландка. 

— Дуже схоже на це. Але зараз ми, здається, загубилися й можемо подумати над подальшим маршрутом. 

— Ми збиралися знайти ліфт і скористатися ним, щоб відшукати мого нареченого, — задумливо промовила дівчина. — Але тепер ми так далеко від мого міста, можливо, навіть не в Ірландії, і я зовсім не знаю, що робити далі. 

Ми із Сержем перезирнулися й запобігливо промовчали, що, можливо, ми навіть не на нашій планеті, аби не лякати дівчину. 

— У будь-якому разі із зони порталів треба виходити, тут небезпечно. Давайте просто спустимося нижче або піднімемось на самий верх, — запропонувала я. — Як казав Серж, нам би хоч когось із «мільярдників» зустріти, ймовірно, будь-хто із зоряних дітей зможе підказати, де знаходяться інші. 

— Гаразд, шукаємо ліфт, — кивнула ірландка й рушила коридором уперед. 

Чесно кажучи, я була рада зміні обстановки. Надоїло це мотання між порталами, та ще й фанатики за спиною. 

Тільки от знайти ліфт нам не вдалося. 

За одним із чергових поворотів нам назустріч вискочила жінка в темному одязі. Нижня частина її обличчя була обв’язана чорною хусткою. Вона різко зупинилася, побачивши нас. Ми теж застигли. Повертатися назад було небезпечно. Можливо, більше шансів усе ж прорватися вперед? 

— Залиште дівчину — і можете йти, — промовила жінка. — Я не буду переслідувати вас. 

— Навіщо я вам?! — вигукнула Ніам. — У мене вже забрали ключ! Залиште мене в спокої! 

— Який сенс від твого ключа, якщо він без тебе не працює? Ключ активується лише на носії, а налаштований він саме на тебе, мала! Іди зі мною. Якщо будеш слухняною — ніхто й пальцем тебе не зачепить. Ти ж розумієш, що потрібна нам живою? 

— Не вір їм! — попередила я, згадавши, як фанатики посилали підлітків на смерть. 

— А я й не вірю… — похитала головою ірландка. 

— Ви — ідіоти! — раптом закричала жінка. — Кого ви захищаєте? «Зоряні зерна»? Ви знаєте, чому їх так називають? Десять років тому інопланетна цивілізація висіяла їх на Землі, і через дурість, недалекоглядність та удаване милосердя вони проросли в наших домах, у наших сім’ях! Минуло лише десять років — вони виросли й готові змінити наш світ! Вони знищать людство! Нікого не залишать живим! А в спорожнілі міста, на наше місце, прийдуть чужі! Як легко! Як просто! Не треба освоювати планету, не треба будувати доми! Загарбники прийдуть на все готове! У них буде все — і тільки людей не буде! Ви виростили у своїх домівках власну загибель! 

— Це лише здогадки… — пробурмотів Серж. 

— Це вже почалося! — заперечила жінка. — Ви не знаєте? Не бачили? Небо змінило колір! Воно тепер чорне з багряним! І дощ кольору крові! А ці страшні звуки, що змушують здригатися нутрощі! Та вже зараз в небі крізь хмари видно силуети чудовиськ! 

І закралася думка — а раптом це все правда? А раптом «зоряні діти» й справді — монстри, що несуть загибель усьому живому? А раптом мій Аріель — монстр? Але ні! Цього не може бути! Я ж люблю його… Він завжди був таким... добрим, таким... людяним, розуміючим, співчутливим.  Але він ніколи не казав, навіщо «золотий мільярд» прийшов у наш світ. Не розповідав, що вони будують…