Розділ 19. Легенди Ірландії.

Деякий час ми лежали, прихилившись до стіни місцевого Зоряного Дому, мовчки. Кожному було про що поміркувати. Нарешті Серж опанував собою і продовжив:

- У розгромленій квартирі Стели я знайшов ключ. Якщо його й шукали, то не змогли розпізнати. Він був схожий на шоколадну цукерку і лежав серед випічки, куди його жартома кинула Стела. Я забрав його і вирішив пробратися до Зоряного Дому, щоб дізнатися правду. Дізнатися, за що загинула жінка, яка мала стати моєю дружиною.

- Можеш показати мені ключ? – попрохала я.

- Ні. Я вже казав, що він був одноразовим. Половина «розтанула», коли я приклав його до стіни, що оточує Зоряний Дім, друга половина розчинилася в стіні самої будівлі.

- Тобто, тобі не потрібні були двері? Ключ створював прохід в будь-якому місці?

- Саме так, - кивнув Серж.

- Цікаво, цікаво...

Я думала, що зараз журналіст почне розпитувати мене про те, яким чином потрапила у Зоряний Дім я. Але він промовчав. Обіцяв не розпитувати – і виконує обіцянку.

- Я думаю, нам треба поспати, - натомість запропонував він. – І краще робити це по черзі, бо хтось має слідкувати, чи не відчиняться двері, чи не з’явиться хтось. Місцина здається безпечною, та краще бути готовими до будь-якого розвитку подій.

- Ти правий, - кивнула.

- Тоді вмощуйся зручніше, - підставив плече Серж. – Я чергуватиму першим, бо в тебе, бачу, вже очі злипаються.

- І знову ти правий... – вже крізь сон промовила я, радіючи, що чоловік такий уважний до моїх потреб. – Коли що – розбуди одразу...

Я вже готова була поринути в солодкі обійми бога сну – Морфея. Та враз сон злетів з мене, мов вітром здуло. І це трапилось, бо крізь напівприкриті вії я побачила постать, яка рухалася в наш бік від стіни, яка відгороджувала територію будівництва від іншого світу.

Я настільки не очікувала зараз чиєїсь появи, що просто застигла з відкритим ротом і не знаючи, що сказати. Я певна була, що ми тут одні! І ось вона, ця постать, йде, немов пливе. Може, це не жива людина, а примара? Чи так здається через густий туман?

Тут я згадала, де ми знаходимось. Ірландія! Мене завжди дивувало, що в цій країні і досі збереглися вірування у давній могутній народ, що мешкає у пагорбах, їх називають Туата Де Дананн, або сіди, або ще – фейрі. Навіть у наші часи в Ірландії  будують дороги в обхід місць, що вважаються входами до країни фейрі. І взагалі ставляться до міфічного народу з повагою та розумінням. Та зараз я вже не дивуюсь, що вірування ірландців досі живі. Бо ось ця істота, що наближалася, своїми плавними рухами, своєю витонченістю, своїм одягом, що струменить слідом на вітрі, нагадала мені саме представника цього дивного народу. Або, швидше навіть, не справжнього, а привид фейрі.

- Що з тобою? Анно? – примружився Серж, помітивши мій заціпенілий стан. – Щось не так?

- Он! Дивись! – повільно підняла я руку, вказуючи на мій глюк, що випливав із туману.

Ми з Сержем підскочили і стояли, тримаючись одне за одного. Очей не зводили з дивної істоти, що впевнено наближалася.

Вже можна було розібрати, що це істота жіночого роду, але нереально тоненька у талії, і, взагалі, хоч височенька, але занадто тендітна. Вона рухалась так плавно, що здавалося, наче навіть не торкається ніжками землі, ніби летить за вітром. Втім, ніжок взагалі не було видно, бо на істоті була біла сукня, вона обтягувала фігуру до лінії стегна, а нижче розширювалася і тягнулася вслід за господинею. Волани з прозорої тканини тріпотіли на вітрі. Істота була блідою, мов фарфорова лялька, її біле довге волосся прикрашали тоненькі кіски, сплетені у вигляді мережива, і прозора довга фата, що летіла слідом. Обличчя і руки істоти були розписані чи, може, вкриті татуюванням, дивним, не схожим на плід людської фантазії.

- Фейрі... – прошепотіла я ошелешено.

- Фейрі... – підтвердив журналіст, поїдаючи очима незнайомку.

Втім, я була впевнена, що це привид, який прийшов по наші душі.

Примарна істота наблизилась, випливаючи з туману, мило посміхнулась і сказала по-англійськи:

- Привіт!

І тільки тепер стало ясно, що вона – жива і справжня.

Це була людина. Дівчина років шістнадцяти-сімнадцяти, тому й така тендітна, тоненька у талії. І вона, справді, була одягнута в просто казкову весільну сукню. І її обличчя та руки, справді, вкривали загадкові умудрені узори. Візерунчаста золота шпилька підтримувала частину волосся на маківці, останнє спадало до самої талії, немов хвиля Північного моря. Тож нічого дивного, що здалеку дівчина здавалась нереальною істотою, легендарною представницею народу фейрі. Втім, вона була настільки милою, що я запідозрила наявність в її родоводі крові фейрі.

- Привіт... – хором відповіли ми із Сержем, ще на розуміючи, як реагувати на появу незнайомки.

Навіть, коли б вона зараз спитала дорогу до бібліотеки, це не здивувало б мене більше, ніж коли вона попрохала, мило посміхаючись:

- Відкрийте мені, будь ласка, двері до будівлі.

- Хм... Вибачте, шановна, але ми не можемо це зробити.

Гарненьке обличчя дівчинки прийняло розгублений вигляд і усмішка зникла: