Розділ 19. Легенди Ірландії.

Деякий час ми лежали, прихилившись до стіни місцевого Зоряного Дому, мовчки. Кожному було про що поміркувати. Нарешті Серж опанував собою і продовжив:

- У розгромленій квартирі Стели я знайшов ключ. Якщо його й шукали, то не змогли розпізнати. Він був схожий на шоколадну цукерку і лежав серед випічки, куди його жартома кинула Стела. Я забрав його і вирішив пробратися до Зоряного Дому, щоб дізнатися правду. Дізнатися, за що загинула жінка, яка мала стати моєю дружиною.

- Можеш показати мені ключ? – попрохала я.

- Ні. Я вже казав, що він був одноразовим. Половина «розтанула», коли я приклав його до стіни, що оточує Зоряний Дім, друга половина розчинилася в стіні самої будівлі.

- Тобто, тобі не потрібні були двері? Ключ створював прохід в будь-якому місці?

- Саме так, - кивнув Серж.

- Цікаво, цікаво...

Я думала, що зараз журналіст почне розпитувати мене про те, яким чином потрапила у Зоряний Дім я. Але він промовчав. Обіцяв не розпитувати – і виконує обіцянку.

- Я думаю, нам треба поспати, - натомість запропонував він. – І краще робити це по черзі, бо хтось має слідкувати, чи не відчиняться двері, чи не з’явиться хтось. Місцина здається безпечною, та краще бути готовими до будь-якого розвитку подій.

- Ти правий, - кивнула.

- Тоді вмощуйся зручніше, - підставив плече Серж. – Я чергуватиму першим, бо в тебе, бачу, вже очі злипаються.

- І знову ти правий... – вже крізь сон промовила я, радіючи, що чоловік такий уважний до моїх потреб. – Коли що – розбуди одразу...

Я вже готова була поринути в солодкі обійми бога сну – Морфея. Та враз сон злетів з мене, мов вітром здуло. І це трапилось, бо крізь напівприкриті вії я побачила постать, яка рухалася в наш бік від стіни, яка відгороджувала територію будівництва від іншого світу.

Я настільки не очікувала зараз чиєїсь появи, що просто застигла з відкритим ротом і не знаючи, що сказати. Я певна була, що ми тут одні! І ось вона, ця постать, йде, немов пливе. Може, це не жива людина, а примара? Чи так здається через густий туман?

Тут я згадала, де ми знаходимось. Ірландія! Мене завжди дивувало, що в цій країні і досі збереглися вірування у давній могутній народ, що мешкає у пагорбах, їх називають Туата Де Дананн, або сіди, або ще – фейрі. Навіть у наші часи в Ірландії  будують дороги в обхід місць, що вважаються входами до країни фейрі. І взагалі ставляться до міфічного народу з повагою та розумінням. Та зараз я вже не дивуюсь, що вірування ірландців досі живі. Бо ось ця істота, що наближалася, своїми плавними рухами, своєю витонченістю, своїм одягом, що струменить слідом на вітрі, нагадала мені саме представника цього дивного народу. Або, швидше навіть, не справжнього, а привид фейрі.

- Що з тобою? Анно? – примружився Серж, помітивши мій заціпенілий стан. – Щось не так?

- Он! Дивись! – повільно підняла я руку, вказуючи на мій глюк, що випливав із туману.