Розділ 18. Ще один портал... 3

Спокуса була випити усю воду одразу, та я дозволила собі лише пару ковтків.

Вітер посилився і туман став густішим.

- Тепер я пройдуся вздовж стіни в інший бік, - мовила тоном, що не визнавав заперечень. – А ти сторожуй.

- Добре, Аню, - Серж і не думав сперечатися.

Моя прогулянка виявилась такою ж безрезультатною. Тільки втомилася і ноги почали боліти. Я безсило опустилася на траву поруч із журналістом. Він прихилив мене, щоб оперлася на його плече.

- Я втомилася. Ти уявляєш? Я втомилася! У Зоряному Домі було краще!..

- До хорошого звикаєш швидко. Взагалі-то, відчуття втоми, голоду, холоду, спраги - це звичайний людський стан.

Він, безумовно, правий. Я занадто швидко звикла до того, до чого не варто було звикати. Та в основному мучить мене навіть не це. Нестерпно відчувати свою безпорадність. Нестерпно чекати невідомо чого...

- Серж.

- Га?

- Як ти потрапив до Зоряного Дому вперше?

- У мене був одноразовий ключ.

Зрозуміло, Якщо одноразовий, то більш ним не скористаєшся. Могла б і не розпитувати, і так зрозуміло, що, якби журналіст знав, як відчинити двері, то не стирчав би два дні в Австралії. А тепер він, напевне, очікує одкровень з мого боку. А я не хочу розповідати про знак, який відкрив прохід через стіну, і про жолоб, через який потрапила всередину будівлі. Не хочу, бо й досі не довіряю йому. Та й ніколи не довірятиму. Що, як він шукає спосіб потрапляти в Зоряні Дома, щоб нашкодити дітям? Хто знає, на кого він може працювати і що в його голові? Про себе він теж не надто розповідає...

І тут Серж заговорив ніби сам до себе:

- Пам’ятаєш, я казав тобі, Аню, що чоловіки не надто поспішають поєднати свої долі з жінками, які опікуються зоряними дітлахами? А мене теж можна віднести до цієї когорти... Була у мене жінка...

Журналіст трохи помовчав, я теж нічого не говорила, щоб не перебити хвилину одкровення.

— Вона була вченою, - продовжив Серж. – Велика розумниця! Писала статті, намагаючись обілити знайд. Казала, що вони не вороги, що ми мусимо зрозуміти їх, а не знищувати. За це її пресували спецслужби Лондона. А фанатики, так ті, взагалі,  декілька разів намагалися її вбити.  - Він зітхнув і стиснув кулаки. — Останнього разу, перед тим як військові заблокували підходи до стіни, її син залишив їй одноразовий «ключ» для входу крізь стіну й у будівлю. Вона казала мені, що потрібна зоряним дітям, що її місце там, у Зоряному Домі. І вона збиралася приєднатися до «мільярдників», але затрималась дещо, бо мала завершити й відіслати у науковий центр монографію… 

— І що сталося? — не витримала я. 

— Коли я навідався наступного разу, у квартирі Стели все було розкидано й розбито. Комп’ютер і документи зникли. Її самої ніде не було. Я не був поруч, Анно! Розумієш?! Я повинен був одружитися зі Стелою, взяти на себе відповідальність, вберегти її! Не вберіг...

На очах Сержа зблиснули сльози.

- Не вини себе. Вірогідно, що, навіть якби ти був із нею, то нічого не зміг би змінити. Швидше за все, й сам постраждав би.

- Я мав бути поруч, - повторив вперто чоловік. – Знаєш, я навіть купив обручку. Я кілька разів був за крок до того, щоб зробити Стелі пропозицію руки та серця. Але мені ставало страшно – і я повертався додому, так нічого й не сказавши. Я боявся... Боявся стати батьком десятирічного хлопчика, який вже вищий за мене на цілу голову і розумніший не знаю у скільки разів! Боявся того, чого не міг зрозуміти. Я слабак, Анно, слабак і боягуз!

- Не звинувачуй себе. Нічого вже не змінити і ти робиш гірше лише собі. Все сталося, як сталося.

- Звинувачувати себе – це дуже по-людськи. І з цією звичкою важко боротися.

Його голос зламався. Я вперше побачила Сержа не як веселого насмішкуватого журналіста, а як чоловіка, який носить у собі біль і провину.  А ще розуміла, що його минуле пов’язане із зоряними дітьми набагато тісніше, ніж я вважала раніше, і він тут не лише через професійний інтерес. Він хоче знайти сина Стели і розповісти, чому вона не прийшла до Зоряного Дому.