Розділ 18. Ще один портал... 2

Ми вилетіли з проходу, неначе корок з пляшки шампанського, і за нашими спинами двері почали стрімко зачинятися.

— Хутчіш! - крикнув Серж, підскакуючи у надії утримати стулки, але марно, він не встиг.

Стулки дверей зійшлися беззвучно, і вхід зник.

Ми залишилися самі коло безмовної гігантської споруди.

— Хтось був там... — прошепотіла я. — Хтось навмисно виштовхнув нас!

— І це означає, що ми не єдині, хто блукає Зоряними Домами, — відповів Серж, похмуро дивлячись на суцільну стіну. – Ти встигла кого-небуть розгледіти?

- Куди там! Все відбулося так швидко!.. Лише нечіткі силуети у темряві... Здається, їх було двоє. Хоча я не певна, може, і більше... Я ні в чому не певна!

-  А я певен лише у тому, що нам треба з цієї халепи вибиратися. Ірландія – країна, наскільки я розумію, неагресивна, лояльна і дружелюбна. Не з’їдять же нас?

- Все так. Але я повинна повернутися у споруду! Я не покину своїх рідних! Серж, ми маємо почекати... Як ти чекав... Можливо, хтось знов відчинить двері!..

- Сподіватися на те, що нам так поталанить, марно. Але я згоден. Щоб не жалкувати опісля, ми використаємо усі можливості. Ми побудемо коло Зоряного Дому, поки вистачить їжі та води. А потім нам доведеться йти до стіни і спробувати вибратись назовні, до людей.

- Ох, як недобре!.. Але ж ми можемо не їсти і не пити!

- Лише всередині будівлі. У мене вже живіт буркотить.

- Тоді не будемо гаяти часу. Ти певен, що ці двері нам не відчинити звідси?

- Спробуй.

Я спробувала. Але на стіні не видно було навіть намітки на двері, і, звісно, на мої спроби вона не реагувала. Та це й зрозуміло. Зоряні діти захистили свою будівлю від непрошених гостей якомога краще. Та й то дехто примудрився пройти всередину.

- Ходімо, обійдемо споруду. Можливо, щось вдасться вигадати, - запропонував журналіст.

- А якщо раптом двері відчиняться? І ми втратимо шанс повернутись всередину. Тут хоч відомо, де знаходяться двері.

- Так, звісно. Тоді ти залишайся і пильнуй, а я таки пройдуся. Сподіваюсь, ти не покинеш мене, якщо двері відчинить хтось дружелюбний?

Обійти споруду – легко було сказати. Насправді вона була така величезна, що я навіть уявити не могла, скільки це займе часу.

- Не йди! – вилетіло з моїх вуст само собою.

- Боїшся залишатись одна?

Я кивнула:

- Це зрозуміло. Ми не знаємо, що може очікувати на тебе, якщо ти підеш, чи на мене, якщо я залишусь. Розумніше буде триматися разом.

- Добре. Я пройдуся лише вздовж стіни, так, щоб не втрачати тебе з поля зору. А ти все ж пильнуй за дверима.

- Домовились.

Я присіла коло стіни і одразу відчула, що клонить у сон. А, щоб тебе!.. Мені вже подобалось не відчувати втоми та голоду, неначе божеству, а тепер я знов перетворилася в багатостраждальну людську особину, залежну від безлічі факторів.

Довелось встати і проходжуватись туди-сюди, аби не заснути. І, так, я почала відчувати голод та спрагу. Ледве дочекалася повернення Сержа.

- Друже! Пити! І їсти!

Я вихопила сухий зерновий хлібець, який простягнув мені Серж, мов голодна кішка. Журналіст криво посміхнувся і дістав баночку рибних консервів. Треба казати, що я і баночку вилизала?

- На скільки днів у тебе вистачить припасів, Серж?

- Залишалося на пару днів. Але нас тепер двоє – тож на добу.

- Можна економити... Розтягувати...

- Добре, - криво посміхнувся журналіст. – От зараз і почнемо... розтягувати, - і простягнув мені літрову пляшку мінеральної води. – У мене дві такі, отже, кожному припадає по одній. На скільки розтягнеш – настільки й буде.