Розділ 18. Ще один портал...

- Як?! Як таке може бути?! – не вгамовувалась я. – Ще якось можна зрозуміти, що ми переносились за допомогою порталів в інші міста чи, навіть, на інші континенти, де збудовані Зоряні Дома. А що це було? Це не Земля! Куди ми втрапили, Серж?!

- Коли б я знав... – Мій супутник виглядав на диво задумливим і мовчазним.

– Але це не може бути і батьківщиною «зоряних зерен»! Це щось архаїчне! Якийсь дикий світ!

- Маю припущення,  що портали з’єднали не лише міста і континенти Землі, а й інші планети, світи, реальності. Не знаю, Анно...

- Мені тепер страшно відчиняти інші двері. Що, коли втрапимо в місце, яке не підходить для людини? Де інший склад повітря? Де небезпечне випромінювання? У жерло вулкану, в кінці кінців? Чи зовсім опинимось у відкритому космосі?

- Гадаю, що такого не повинно бути...

- І чому ми ніде не зустріли «мільярдників»? Їх близько мільярда, Серж! Де ж вони?!

- Є думка, що зоряні діти ще не завершили будівництво. Тоді вони мають бути або на самій верхівці споруди, або, навпаки, на найбільшій глибині.

- Так. І шукати Аріеля слід у тому Зоряному Домі, який вони будують. А ми, мов пентюхи, блукаємо по усьому світу та ще й у інших світах! Ми маємо повернутися, Серж! Тобто, ти – як хочеш. А я маю повернутися туди, звідки почалась моя подорож! Тільки там я зможу розшукати рідних!

Знову збовкнула зайвого. Тепер журналіст знає, що мого сина звуть Аріель, і що я розшукую не лише його. Але я зараз така знервована, що не здатна контролювати себе.

- Ти знаєш, як повернутися?

- Ні. Але розумію, що слід знайти потрібний портал. Можливо, вдасться відчути...

- Добре. Я з тобою, куди б ти мене не завела. Однаково особливого вибору немає. Ходімо, спробуєш відшукати портал, який поверне тебе на батьківщину.

Ми продовжили рухатися коридорами, зазираючи в усі портальні зали. Я наближалася до кристалів, намагалася відчути рідну енергетику.

- Не те... Не те...

Нарешті один із кристалів примусив мене зупинитися. За ним відчувався спокій. М’яка, дружелюбна енергія. Що це, як не рідний дім? Я не могла навіть назвати колір, яким він світився. Щось райдужне, мінливе. Я тягнула до нього долоні, але не торкалася, бо ще не була певна.

- Гадаєш, це потрібний портал? – запитав Серж.

- Можливо... А можливо і ні... Я у сумнівах...

- То хто нам заважає спробувати? Якщо не він, підемо далі. Просто маємо бути обережними.

- Давай спробуємо.

Ми із Сержем знов узялися за руки:

- Один... Два... Три...

Ми одночасно торкнулися кристала — і світ навколо розчинився. Потік сяючих частинок поніс нас крізь безмежний простір, і ось ми вже в іншому Зоряному Домі. Чи це той, з якого почалась моя подорож? Там під плитами підлоги немов текла кров. Тут відтінок дещо інший. Чи то так здається? Втім, відступати не будемо. Дійдемо до кінця.

Ми із Сержем, так само тримаючись за руки, рушили коридором до звичного вже «апендиксу» із виходом назовні. Після минулого разу, коли до будівлі мало не увірвалось чудовисько, було трохи моторошно. Втім, це почуття йшло зсередини. Я не відчувала небезпеки від того, що знаходилось за дверима. Але по спині пробігали мурашки, неначе щось чатувало позаду. Дивне відчуття.

- Готова? – запитав журналіст.

- Так, - ствердно кивнула.

- Відкриваю...

Серж приклав долоню до стіни і вже звично побігла по ній темна смужка, розділяючи навпіл. Стулки почали роз’їжджатися.  Хвилюючий момент.

Двері відчинилися, але я не могла зрозуміти, вдома чи не вдома. Перше, що я побачила – це була стіна. Напівпрозора, крізь неї було видно вкриті туманом пагорби, кам’яні стіни старовинних замків. Вітер приносив запах моря й трави.

— Ірландія, — впевнено сказав Серж. — Дивись, це ж класичні пейзажі Коннемари.

Я зробила крок уперед, щоб краще розглянути краэвиди, але раптом відчула сильний поштовх у спину. Хтось буквально виштовхнув мене і журналіста назовні!