Розділ 17. Портали. 3

Знайшовши наступний портал із кристалом шоколадного відтінку, ми вже не роздумували. Взялися за руки — й вирушили в подорож.

Коли чергові двері відчинилися, ми побачили туманну стіну, схожу на ту, що огороджувала споруду «мільярдників» біля мого міста. Тут за стіною теж проглядало місто, тільки його було важко розгледіти.

— Схоже на Нью-Йорк, — із сумнівом промовив Серж. — Нічого цікавого. Поїхали далі.

Невдовзі ми виявили зал із абсолютно білим, напівпрозорим, немов крижаним, кристалом. І від нього віяло холодом. Не на фізичному рівні, ні. Здається, це відкрилося якесь шосте чуття. Я сама торкнулася дверей, змусивши їх відчинитися.

А ось тепер повіяло справжнім морозом, сердитий вітер увірвався всередину споруди, обсипаючи нас колючим снігом. Навколо виднілися двометрові снігові замети, а далечінь губилася в заметілі. Ми швидко відійшли вглиб коридору — й двері повільно зачинилися. І тільки сніг на підлозі свідчив про те, що зовні лютує хуртовина.

— На прогулянку не запрошую, — похитав головою Серж. — Одягнені не за сезоном.

Подібним чином ми побували ще в кількох місцях земної кулі. Ідентифікувати місце вдавалося далеко не завжди. Одного разу ми опинилися посеред тропічного лісу. Іншого разу — на березі моря, але північного, студеного. Ще кілька разів опинялися за стіною — і тоді вдалині виднілось місто. Щоправда, туманна стіна, що тяглася до неба, не дозволяла милуватися краєвидами. Здається, я бачила телевежу CN Tower — символ канадського Торонто. І ще, думаю, — Бурдж-Халіфа, символ Дубая.

Ми вже звикли до порталів, і перехід вже теж став звичним, але наступні двері принесли несподіванку.

Замість знайомих краєвидів Землі перед нами розкинувся чужий світ. Повітря було густе, наче насичене пилом, а небо — темно-багряне. Рослинність мала бузковий колір. Серед поодиноких дерев блукали невідомі істоти, що ніби зійшли з екрану фантастичного фільму. Одна з них помітила нас і кинулась до проходу, розкривши зубасту пащу.

Це було чудовисько, схоже на гігантську крилату ящірку, тільки з пащею, повною зубів, і шістьма довгими лапами, що закінчувалися кривими кігтями.

Я відсахнулася, серце шалено закалатало.  Чудовисько схопилося лапами за одвірки, клацаючи довгими зубами, а двері все не зачинялися.

Серж діяв миттєво. Він схопив свій рюкзак і з усієї сили вдарив чудовисько по голові. Те відступило на мить, але знову ринуло вперед, намагаючись прорватися всередину. Я закричала, чудовисько трусонуло головою і знов полізло до нас у гості. Журналіст бив і бив його рюкзаком, та це не допомагало. Двері не мали змоги зачинитися, доки їм щось заважало.

Коли я вже думала, що хижак прорветься всередину, Серж, витягнув із кишені якийсь пристрій і тицьнув ним у морду чудовиська. Пролунало тріскотіння — електрошокер! Іскри посипалися врізнобіч і ящірка-переросток відскочила назад із пронизливим вереском. 

Тільки тоді двері почали повільно зсуватися, відрізаючи нас від чужого світу. Я стояла, тремтячи, й дивилася на Сержа. Він важко дихав, але на обличчі з’явилася самовдоволена усмішка. 

— Ну от, — сказав він, — тепер ти знаєш, що я не такий беззахисний, як здаюся. 

Я мовчала. Усередині мене боролися два відчуття: вдячність за порятунок і нова хвиля підозри. Це був не простий електрошокер, яким відлякують собак, а потужний, професійна зброя, яку не купиш просто так. Такий заряд, який відігнав чудовисько, людину, напевно, міг вбити. Звідки у Сержа така зброя? Навіщо він взяв її до Зоряного Дому?

Питання... Питання...

Двері зачинилися остаточно, і ми залишилися сам-на-сам у коридорі. Тиша знову огорнула нас, але тепер вона була іншою — напруженою, тривожною.

Я розуміла: цей чоловік не такий простий, яким хоче здаватися. І чи союзник він мені, чи не союзник,  його таємниці ще доведеться розкрити.