Розділ 17. Портали. 2.

Ми зупинилися біля чергового проходу до зали з кристалом. Цей відсвічував важким жовтуватим світлом. 

— То що, Анно, ризикнемо? 

— Так. Що завгодно, аби тільки не ці нескінченні коридори. 

Ми наблизилися до величезного кристала, що висів у просторі. Від нього йшло відчуття сухого жару. 

— Готова? 

— Так. Тільки боюся, щоб нас не розкидало врізнобіч. Ти впевнений, що ми перенесемося в одне й те саме місце? 

— О, як приємно, що ти боїшся мене втратити! Взагалі-то, думаю, що кожен кристал налаштований на певне місце. Але якщо ми візьмемося за руки, то гарантовано не загубимось. 

З цими словами Серж стиснув своєю гарячою долонею мою — і ми одночасно торкнулися до грані кристала. 

Все повторилося.

Я знову перетворилася на потік сяючих частинок і мчала в просторі, де не було ні верху, ні низу, ні напрямку. Єдине, що змінилося — відчуття поруч такого ж потоку, тільки більш сильного й упевненого, ніж я. 

Все тривало чи то мить, чи то вічність. Поняття часу тут не існувало. Та ось ми із Сержем уже стоїмо біля портального кристала, тільки в іншому місці. В принципі, різниця помічалася лише у відтінку стін і кольорі рідини, що переливалася під плитами підлоги. Тут вона була схожа на розплавлене золото. А стіни — темний камінь із вкрапленнями золотистих іскор. 

Вийшовши із зали з кристалом, ми рушили прямо, не звертаючи в бокові коридори, й скоро вперлися в стіну, яка, за аналогією з минулим разом, мала виявитися дверима. 

— Відкриємо? — запитав Серж. 

— І потрапимо невідомо куди? Ти вже мало не залишився в Австралії. 

— Можна відкрити й просто подивитися, куди ми потрапили. Не виходячи. Або один із нас вийде, а другий залишиться в проході, щоб двері не зачинилися. 

— Давай спробуємо. 

Серж торкнувся стіни долонею. Довга щілина розрізала її вертикально, від стелі до підлоги — і частини стіни почали роз’їжджатися в боки. Повіяло жаром. 

Перед нами розкинулася пустеля, безкрая пустеля з гарячим повітрям, що тремтіло від сонця. Удалині виднівся Сфінкс і піраміди. Я колись відпочивала в Єгипті, і ці краєвиди були мені знайомі. 

— Оце так! — захоплено вигукнув Серж. — Умить із Австралії переміститися до Єгипту! Дива! Хочеш вийти? — звернувся до мене. 

Я заперечно хитнула головою. Не настільки я довіряю людині, з якою познайомилася лише… вчора? Чи позавчора? Навіть важко зрозуміти, скільки часу минуло...

Неважливо. Я не можу довіритися чоловікові, про якого не знаю рівно нічого. 

Журналіст усміхнувся й зістрибнув у пісок, зробив кілька кроків, радіючи так, ніби виграв джекпот. Покрутився навколо себе, мружачись від яскравого сонця, просипав пісок крізь пальці. 

— Долина Великих Пірамід у Гізі, — пояснив мені, ніби я сама цього не знала. — Отже, це - Зоряний Дім, збудований неподалік від Каїра. Шикарно. 

— Хочеш залишитися? 

— Е, ти так не жартуй! От якби ми опинилися на березі Середземного моря, тоді б я подумав! 

Серж заскочив назад у споруду. 

— Неймовірні технології. 

— Але й тут ми нікого не зустріли. 

— Звісно. Доступу до Зоряних Домів для людей немає. 

— Але й «мільярдників» теж не видно. Тоді йдемо далі?