Розділ 17. Портали.

Деякий час ми йшли мовчки. Але, як я зрозуміла, Серж довго мовчати просто не вміє. Щоб не торкатися незручних тем, він почав розповідати різні історії, більше схожі на анекдоти, і сам заразливо реготав над ними. 

— Як ти можеш сміятися в такій ситуації? 

— У якій такій? — перепитав Серж. 

— У дуже поганій ситуації, яка складається на сьогодні… 

— А чим ця ситуація погана? — зробив здивовані очі мій попутник. — Я подорожую разом із чудовою дівчиною. Не потребую їжі, відпочинку й сну. Та мені навіть голитися щодня немає зараз потреби!

— Серж! Я говорю про всесвітню проблему, яка назріла й нависла над нашою цивілізацією! Ці Зоряні Доми… Наші підкидьки… Що вони готують? Мені так страшно… 

— Анечко, якщо ти будеш думати про те, над чим зараз не владна, то просто втратиш здоровий глузд. Що б нас не чекало — це буде завтра. А якщо й сьогодні — то не прямо зараз. Живи моментом, насолоджуйся моментом! 

— Я так не можу… 

— І шкодиш сама собі. Особисто ти зараз можеш щось змінити? 

— Сам бачиш, що ні… 

— От. 

— Особисто тобі в цей момент щось загрожує? 

— Нібито ні… 

— Тоді що тебе тривожить? 

— Майбутнє! 

— Для будь-якої людини майбутнє може й не настати. То про що переживати? 

— Про дітей! 

— Твій зоряний підкидьок — не дитина, про яку слід переживати. Невже ти досі цього не зрозуміла? 

— А хто ж він? 

— А ось цього ми не знаємо. Тисячі припущень. Діти інопланетян, які готують таким витонченим способом вторгнення. Прибульці з майбутнього. З паралельних світів. Та мало що… 

— І ти віриш, що вони принесуть Землі зло? 

— Я не можу міркувати про те, про що не маю жодного уявлення. 

— Ти — журналіст, як стверджуєш. Невже за десять років не брав інтерв’ю ні в одного із «зоряних зерен»? Не повірю. 

— Звісно, брав. Хоча, чесно кажучи, влада всіляко обмежувала будь-які контакти з ними, зберігаючи політику спостереження. 

— І що ж? 

— Зоряні діти здаються абсолютно нормальними й адекватними, якщо не брати до уваги відсутність звичної для їхнього віку пристрасті до пустощів, непослуху, пригод на одне місце. Вони швидко подорослішали, і не лише фізично, а й розумово, емоційно теж. Вони здаються ідеальними. Надто вже ідеальними. Вони знають, що батьки їм не рідні, але нічого не говорять ані про своє незвичне походження, ані про свої цілі на Землі. Тільки мило усміхаються. І це дратує. Дратує, бо завіса не відкривається. Водночас я не відчував із їхнього боку агресії. У мене доволі розвинена емпатія. Але я не відчував негативу. «Мільярдники» виглядають щирими — і при цьому нічого не розповідають. 

— Їхні здібності нереальні. Збудувати такі споруди без грошей, без матеріалів, лише силою думки! Я як подумаю — й страшно стає. Хто ж вони такі, Серж? 

— З одним із них ти прожила пліч-о-пліч десять років. Хто він, Аню? 

— Я не знаю… Дитина. Дивна, незвична, але дитина. Був. Тепер він — дорослий чоловік зі своїми таємницями. 

— І все ж ти йдеш шукати його, попри небезпеки, які можуть на тебе чатувати. 

— Порожня розмова. Порожня подорож. Мене вже дратують ці стіни! Що, як спробувати скористатися порталом і перенестися бодай куди-небудь ще?  Можливо, в іншому місці ми зустрінемо зоряних дітей...