Розділ 16. Соратники. 3.

А щодо того, що чоловіки обходять вимушених мам зоряних дітей, а увиваються за вільними дівчатами, хай зовсім ще юними – це правда.

— Так, моїй сестрі сімнадцять, і в неї купа залицяльників, — кивнула я й одразу вилаяла себе: треба якнайменше давати інформації про себе! 

— От! То я мав рацію? Ти не заміжня. 

— Яка різниця? А якщо заміжня? 

— Тоді ти б не блукала сама в небезпечних місцях, чи не так? 

— Можливо… — змушена була погодитися. — Ти знав, що у Зоряних Домах є портали? — змінила тему. 

— Були припущення, але повірити в таке надто складно. Поки не випробуєш на власній шкурі. 

— Як думаєш, багато тут порталів? 

— Споруди розкидані по всьому світу, крім тих двох країн, де немовлят знищили в перші ж дні. Можу припустити, що всі вони пов’язані між собою порталами. 

— Якщо я хочу знайти свого сина, ймовірно, варто повернутися туди, звідки я прийшла? 

— Він може опинитися де завгодно, в будь-якому куточку земної кулі. Втім, можливо, зоряним дітям це й не потрібно, адже в них начебто колективний розум, вони чують одне одного незалежно від того, як далеко перебувають. 

— Так, я знаю. Мій син ще малюком спілкувався з іншими зоряними дітьми. І дивувався, що я його не чую. 

— Можливо, Аню, тобі варто спробувати тут зв’язатися з ним подумки? 

Я похитала головою заперечно: 

— Ніколи не виходило. 

— А ти спробуй. 

— Серж… Ім’я ж не властиве англійцям, чи не так? 

— Ти права, Серж — французьке ім’я. Я народився в Лондоні, але англійської крові в мені лише чверть. Мій дід по матері — корінний житель Великої Британії. Моя бабуся — венесуелка. Мій батько — наполовину француз, наполовину болгарин, тож дитина, тобто я, народилася інтернаціональною. 

— Тоді зрозуміло. 

— А ти? 

— А що я? Жителька планети Земля. 

Серж усміхнувся: 

— Як я вже сказав: не хочеш говорити — не говори. Хоча я тобі вже весь свій родовід розповів. Як звати твого сина? Може, фотографію покажеш? Раптом я його побачу? 

— Якщо ти його побачиш, то й я теж. Ми ж разом подорожуємо, чи не так? 

— Так. Просто хотів допомогти. 

— Ти весь час намагаєшся щось випитати! Підозрюю, що ти зовсім не журналіст! У тебе навіть відеокамери з собою немає! 

— А це? — чоловік підняв ліву долоню, і я побачила прикріплену до неї мініатюрну камеру. 

— Все одно, не треба мене допитувати! 

— І не збирався… — ображеним голосом промовив Серж. — Просто ти надто напружена. Бачу, що обпеклася на молоці — тепер і на воду дуєш. Розслабся. Ми просто попутники. Залиш свої секрети при собі… 

Дорогою нам траплялися відгалуження від коридору, що вели невідомо куди, й проходи до залів із кристалами, які відрізнялися від того, що переніс мене в Австралію, відтінками світла, що струмувало всередині. 

Я зупинилася біля входу до великої зали, в центрі якої висів кристал, що відсвічував фіолетовим. 

— Хочеш спробувати? — запитав мій супутник. 

— Не знаю… Якби я була впевнена, що він перенесе мене до мого сина… — повернулася й пішла коридором далі. 

Якби ж я була впевненою. Але я, натомість, не впевнена ні в чому...