Розділ 16. Соратники. 2.

— І як довго ти перебував в Австралії? — поцікавилась я у свого нового знайомого. 

— Ще пару діб. Поки в мене залишалися їжа й вода, я не відходив далеко від Зоряного Дому, сподіваючись, що одного дня двері відкриються. Якби не ти, мені довелося б сутужно. Це у нас, у густонаселеній країні, Зоряні Доми розташовані близько до міст. А тут стільки вільного простору, що я навіть не уявляю, яка відстань до найближчого населеного пункту. Удалині видніється місто, але, вірогідно, це дуже далеко. Мені довелося б шукати воду, що в Австралії непроста справа: більшість озер тут солоні й пересихають. Захищатися від агресивного сонця, а я забув узяти із собою сонцезахисний крем, — усміхнувся Серж. — Рятуватися від отруйних істот, якими кишить цей континент. Харчуватися… Я навіть не знаю, чим би я тут харчувався. На думку приходила лише ідея впіймати коалу, вони ж доволі повільні, але зжерти її сирою?.. 

— Фу! 

— От і я собі сказав: фу! А ще я не знаю, зміг би вибратися за огорожу чи ні. Наскільки відомо, влада Австралії обгородила Зоряні Доми серйозними парканами з підключеним струмом. «Мільярдникам» це не заважає, їм навіть не довелося самим будувати захисні стіни, як у більшості країн.  А от звичайній людині...

Я лише кивала. Ми рухалися вздовж нескінченного коридору, і розповідь мого супутника допомагала не думати про те, чи буде йому кінець. Лише коли мій тимчасовий соратник замовк, я запитала: 

— Як ти думаєш, нам довго ще йти? 

Серж знизав плечима: 

— Запитай щось легше. 

— Може, варто знайти місце, щоб відпочити? 

— Аню, тут нам не потрібні відпочинок і сон. Хіба ти не помітила? 

— Взагалі-то, так. Але до того, як я торкнулась кристала й перенеслася, я відчувала і голод, і спрагу, і втому! 

— Це все — ігри розуму. Він визначає, що, судячи з часу, ти вже мала б зголодніти й стомитися. Але це лише здається. Коли ти пройшла крізь портал, то сталося, так би мовити, обнулення, й зникло все надумане, нереальне. Повір, ми можемо подорожувати, не відчуваючи звичних людських потреб. Тобі навіть зубна щітка й дезодорант не знадобляться. 

— Справді? — я мимоволі підняла руку, щоб понюхати під пахвою. — Це добре. Я ж до походу не готувалася. Все вийшло спонтанно. Але мені й досі важко повірити, що ми зможемо обходитися без їжі й води. 

— А як, ти думала, обходяться зоряні діти? Їх же по всій планеті близько мільярда, і більшість уже пішли до Зоряних Домів. Уяви, скільки б їм знадобилося продовольства! 

— Якісь дива… 

— Дива почалися ще десять років тому, коли мільярд немовлят звалився нам на голови. 

— Тобі не дісталося такого щастя? 

— Ні, я — переконаний холостяк, а роздавали малюків лише жінкам, що й зрозуміло: у кожної дитини має бути мати. Батько — необов’язково. От у твого сина, напевно, немає батька. Десять років тому ти була надто молода, щоб бути заміжньою. А пізніше рідко який чоловік погоджувався стати батьком інопланетного підкидька. На сьогодні — неймовірно низька кількість шлюбів і неймовірно високий відсоток холостяків. Попит на тих дівчат, яким до моменту вторгнення не було вісімнадцяти й яким не дістався подарунок у вигляді немовляти. Таких розбирають, як гарячі пиріжки. Вільних, ймовірно, вже й немає. Більшість холостяків тепер чекають, коли підростуть звичайні, земні, дівчата. Проблема в тому, що звичайних дітей за останні десять років, від моменту появи підкидьків, народилося дуже мало. У сім’ях, де є «зоряні зерна», діти не народжуються. А ті, хто був дитиною до того рокового дня, вже підлітки. 

Не знала, що опікуни "мільярдників" не можуть мати власних дітей. Мабуть, ця статистика тримається у секреті.