Розділ 16. Соратники.

Серж досить голосно цокнув язиком і простягнув руку: 

— Тоді вперед, соратнице. То скажеш тепер, як тебе звати? 

— Анна, — відповіла стримано. 

— Судячи з акценту — слов’янка. Не бійся, навіть не питатиму, звідки ти, мені байдуже. Можеш тримати свої секрети при собі. 

Може, це й не якісь особливі секрети, але я вирішила для себе: чим менше знатиме незнайомий мені чоловік, тим краще. 

— Ходімо, Анно. 

— Серж… Ти казав, у тебе залишилися їжа й вода. Поділишся, раз ми вже соратники? 

— Ні. 

— Чому? — розгубилась я. 

Як би там не було, такої жадібності я не очікувала. 

— Ні, бо тобі це не потрібно. 

— У сенсі — не потрібно? Я ще з учорашнього ранку покинула рідний дім і не мала можливості навіть ковтка води зробити. Якщо тобі шкода й ти хочеш зберегти свої припаси для себе — так і скажи! 

— Ні. 

— Що «ні»? 

— Мені, може, й шкода, але із соратницею я, звісно, поділився б. Тим паче — з такою гарненькою дівчиною. Але ти ж не відчуваєш ні голоду, ні спраги, чи не так? 

Я прислухалася до відчуттів. 

— Зараз не відчуваю, мабуть, це стрес так діє. 

— Бачиш, Анечко, всередині цього спорудження наші організми не потребують харчування. Поняття не маю, як це можливо, але факт залишається фактом. Я дві доби блукав цими лабіринтами — і в моєму роті не було ані краплі води, ані крихти хліба. А ось коли «вивалився» в Австралії, тоді й голод, і спрага повернулися. Я, серйозно, вже боявся, що мої припаси закінчаться й доведеться добувати їжу, як первісній людині. А я цьому не навчений, я — дитя сучасного світу, наповненого автоматами з бургерами, напоями в пластикових пляшках та іншими, іншими смаколиками й шкідливостями. Якби я хоч готувався до марш-кидка дикою природою, але навіть припустити було складно, що з багатолюдного Лондона раптом перенесусь в безкраї простори Австралії. 

— Ти впевнений, що це була Австралія? 

— Абсолютно. На цьому континенті понад вісімдесят відсотків рослин і тварин є ендеміками, тобто унікальними, котрі більше ніде не зустрічаються. Де ще можна побачити кенгуру? Коалу? Качкодзьоба? Так сталося через те, що Австралія відірвалася від Гондвани приблизно тридцять мільйонів років тому. Флора й фауна розвивалися зовсім іншим шляхом, ніж на інших землях. Ніде більше немає сумчастих і яйцекладних ссавців. Тож це точно Австралія. 

— Але як це можливо?! 

— Портали. Ти сама як перенеслась? Торкнулася одного з кристалів? 

Я кивнула. 

— От. Так само і я. Мені вдалося проникнути до Зоряного Дому… 

— Зоряного Дому? 

— Так у нас називають споруди «мільярдників». Так от, я два дні блукав, нікого так і не зустрівши, а потім вийшов до величезного кристала, що відсвічував зеленкуватим світлом, торкнувся — і вуаля! — опинився в іншому місці. Двері переді мною розчинилися, і я, ведений жагою пізнання, вискочив назовні. На жаль, прохід за моєю спиною зачинився так швидко, що я не встиг повернутися. 

— І як довго ти перебував в Австралії? — поцікавилась я у свого нового знайомого. 

— Ще пару діб. Поки в мене залишалися їжа й вода, я не відходив далеко від Зоряного Дому, сподіваючись, що одного дня двері відкриються. Якби не ти, мені довелося б сутужно. Це у нас, у густонаселеній країні, Зоряні Доми розташовані близько до міст. А тут стільки вільного простору, що я навіть не уявляю, яка відстань до найближчого населеного пункту. Удалині видніється місто, але, вірогідно, це дуже далеко. Мені довелося б шукати воду, що в Австралії непроста справа: більшість озер тут солоні й пересихають. Захищатися від агресивного сонця, а я забув узяти із собою сонцезахисний крем, — усміхнувся Серж. — Рятуватися від отруйних істот, якими кишить цей континент. Харчуватися… Я навіть не знаю, чим би я тут харчувався. На думку приходила лише ідея впіймати коалу, вони ж доволі повільні, але зжерти її сирою?.. 

— Фу! 

— От і я собі сказав: фу! А ще я не знаю, зміг би вибратися за огорожу чи ні. Наскільки відомо, влада Австралії обгородила Зоряні Доми серйозними парканами з підключеним струмом. «Мільярдникам» це не заважає, їм навіть не довелося самим будувати захисні стіни, як у більшості країн.  А от звичайній людині...

Я лише кивала. Ми рухалися вздовж нескінченного коридору, і розповідь мого супутника допомагала не думати про те, чи буде йому кінець. Лише коли мій тимчасовий соратник замовк, я запитала: 

— Як ти думаєш, нам довго ще йти? 

Серж знизав плечима: 

— Запитай щось легше. 

— Може, варто знайти місце, щоб відпочити? 

— Аню, тут нам не потрібні відпочинок і сон. Хіба ти не помітила? 

— Взагалі-то, так. Але до того, як я торкнулась кристала й перенеслася, я відчувала і голод, і спрагу, і втому! 

— Це все — ігри розуму. Він визначає, що, судячи з часу, ти вже мала б зголодніти й стомитися. Але це лише здається. Коли ти пройшла крізь портал, то сталося, так би мовити, обнулення, й зникло все надумане, нереальне. Повір, ми можемо подорожувати, не відчуваючи звичних людських потреб. Тобі навіть зубна щітка й дезодорант не знадобляться.