Розділ 15. Темна конячка.

Я ніби розсипалася на порох, але водночас зберегла свідомість і здатність сприймати світ. При цьому моє тіло зникло, перетворилося на потік сяючої енергії, що мчав… куди? 

Я не знаю. 

Я відчувала лише рух, співмірний зі швидкістю світла.

Втім, я і є тепер — світло. 

Усе сталося так швидко, що я навіть злякатися не встигла, як уже випала зі стану надшвидкості в чергову залу з кристалом. Я ще не була цілісною, але мої очі вже могли бачити, як сяючий струмочок витікав із грані кристала в моє тіло й при цьому згасав. 

Все. Я знову цілісна. Злякано обмацала себе. Так, це був запізнілий переляк, коли все вже закінчилося. І це знову була я. Зі мною нічого не сталося. Я просто перемістилася в інше місце. Чому я так упевнена? Бо підлога під ногами змінилася. Якщо в попередній залі під напівпрозорими плитами ніби текла розплавлена кров, то тут — отруйно-зелена рідина. І стіни іншого відтінку. А сам кристал не змінився. Хоча, якщо це інша зала, то й кристал мав би бути іншим. Але він схожий на перший, немов його близнюк. 

Спати перехотілося. Втім, і втоми я більше не відчувала. До того ж зникли голод і спрага. Мене ніби перепрошили. Власне, щось подібне й сталося: розклали на атоми й склали заново. Що ж, треба використати свій новий стан, щоб продовжити пошуки. 

Я відійшла від зеленкуватого кристала, щоб ненароком не торкнутися його знову, вийшла із зали в коридор і рушила далі. Тут усе було схожим — і водночас несхожим. Інші відтінки, інше освітлення, навіть тепліше стало на кілька градусів. І повітря відчувалося не таким, як раніше. З’явилися запахи. Незнайомі, дивні. Ніби тропічне сонце розжарило землю, і під його тиском природа розкривалася. Змішалися деревні нотки, важкий квітковий дух, чужі трави й ще щось із дитинства — ніби лікарське… 

Я вдихала цей запах — і ніби насичувалася дивною енергією. Хотілося усміхатися й співати. 

Іти довго не довелося. Коридор уперся в глуху стіну. Хіба що це не стіна, а вихід? Схоже, що так.

Повертатися не хотілося, хотілося дізнатися, що далі. Раптом саме за цими дверима я знайду дітей? Не можу ж я вічно блукати безкінечними коридорами! Втім, до вічності було далеко. І все ж я вирішила не повертатися, а спробувати відкрити прохід. Тут не було місця, де можна було б намалювати відкриваючий знак. Але щойно я піднесла долоню до умовного центру, як стіна, що здавалася суцільною, розділилася вертикально на дві половини й почала роз’їжджатися в боки. Повіяло запахами, що посилилися в кілька разів, тими самими, які я вже відчувала в коридорі. 

На моє здивування, тут не було туману. В очі вдарило яскраве сонце, хоч за моїм відчуттям ще мала бути ніч. Я навіть прикрила на кілька миттєвостей очі. А коли відкрила, то була приголомшена буйством природи й яскравістю барв. Удалині тягнувся великий гірський хребет. Перед ним розстилався тропічний ліс. Евкаліптовий ліс! Ось звідки цей дивний запах! А ще я побачила кілька дерев із дивними стовбурами у формі пляшки. Ближче колихалися високі трави з колосками, їхній спільний рух нагадував море… Між деревами майнуло якесь велике створіння, що пересувалося на задніх лапах, але якось дивно - стрибками… Якщо очі мене не обманюють, то це — кенгуру!

Але ж цього не може бути, правда? 

Я стояла на порозі, і позаду мене були нескінченні коридори дивного спорудження, збудованого зоряними дітьми, а попереду — манливий живий світ. 

Я підняла ногу, щоб зробити крок — і в ту ж мить щось темне, важке налетіло на мене, штовхнувши з усієї сили назад, у порожнечу коридору. 

Стіна пружинила, відштовхнула мене й не дала сильно забитися, але переляк я відчула неабиякий. Головним чинником було те, що напад виявився несподіваним. Напевно, я надто розслабилася. Першою реакцією стало стиснутися, згрупуватися й приготуватись до бою. 

Втім, нападу не послідувало. Двері повільно з’їжджалися, ховаючи від мене манливий тропічний світ, а з протилежного боку коридору підіймався на ноги незнайомий чоловік. Ось він підвівся на повний зріст, обтрусився й обернувся до мене, радісно усміхаючись. Принаймні, бій скасовувався. І це добре. Я не надто сильна в рукопашному. Точніше, з часів безшабашного підліткового віку, коли групи відстоювали свої права на районі, мені більше й не доводилося битися. 

Трохи заспокоївшись, я почала розглядати незнайомця. На вигляд йому було років тридцять п’ять. Короткий «їжачок» русявого волосся. Трохи ширше, ніж зазвичай, розставлені очі з райдужкою горіхового кольору, високі вилиці, невеликий рот. Насмішкуватий самовпевнений вираз. Міцні білі зуби. Вищий за мене на пів голови. Фігура спортивна. Засмаглий. Якщо все це скласти докупи — доволі симпатичний екземпляр чоловічої статі, до якої в мене вже не залишилося жодної довіри після того, як перший бойфренд збирався вбити немовля, а потім просто кинув мене в такий складний життєвий період, і після того, як останній бойфренд здав мене з потрохами. Щоправда, з Остапом у нас до серйозних стосунків так і не дійшло, але я вірила йому! Вважала його спорідненою душею! 

Нікому не можна вірити… 

— Привіт, давай знайомитися! — продовжуючи так само радісно усміхатися, промовив чоловік англійською.

 Добре, що я цю мову непогано знаю. 

— Знайомитися? — обурилася я. — Навіщо ти мене вдарив?! 

— По-перше, я тебе не вдарив, а відштовхнув…