Розділ 14. Всередині.

Чи це був справжній туман, чи просто туманіло в моїх очах — розгледіти щось виявилося складно. За моєю спиною тягнулась стіна, а попереду смутно вирізнялося дивне, таке, що не піддається людському розумінню, спорудження. Ось воно — те, що будують зоряні діти по всій планеті. Цього ще не бачив жоден із людей. У новинах показували лише початок будівництва, коли стіна ще не відгородила його від навколишнього світу. Але це?.. 

Я рушила в бік споруди. Мої кроки чітко відлунювали в повній тиші. Стіна відділяла не лише від решти світу, а й від звуків, що панували там. Тут усе було іншим. 

Чомусь мені здавалося, що варто лише потрапити за стіну — і я одразу зустріну Аріеля, Марі, Лізу, зможу нарешті дізнатися правду, щось змінити. Якщо прибулі й справді готують війну із землянами, я зроблю все можливе й неможливе, аби витягти з неї своїх близьких. Але нікого не було. Не лише моїх рідних — нікого взагалі. 

Я просувалася вперед, до споруди, що маячила в тумані. Тут було тепло, і туман пронизувало тьмяне світло, хоча за часом саме мали панувати сутінки. Смартфон показував дев’яту годину вечора. 

Я спробувала зателефонувати батькові. Зв’язку не було. Взагалі. 

Тепер зрозуміло, чому Аріель ніколи не дзвонив мені, йдучи в ніч, та й я не могла додзвонитися до нього. Тут просто мобільний не ловить мережу. А я думала, що він навмисне вимикає телефон, аби я не турбувала. Просто тут усе інакше. Видимо, звичні закони не працюють. 

Простір здавався тягучим. Це не було неприємним — лише незвичним. 

Мені здалося, що я йду вже досить довго. Вирішила знов глянути, котра година. Дев’ять нуль-нуль. Годинник на смартфоні ніколи не зупиняється. Виходить, що тут немає часу. Або він інший. 

Забурчав живіт. Лише тепер я усвідомила, що за цілий день так нічого й не з’їла. 

І тільки тепер зрозуміла, що шляху назад немає. 

Навіть якби вдалося вийти назад, за стіну, знову намалювавши той знак, мене б одразу схопили, витягнули будь-якими способами інформацію про те, як я відкриваю прохід. Я б не витримала болю, отже, видала б дітей… Зрадила Аріеля, Марі… Це погубило б усіх… 

А якщо зоряні діти й справді вороги нашої цивілізації? Якщо вони готують Землю до зачистки? Тоді виходить, що я зраджую людство? 

Як же все складно… 

Як би там не було, зараз я тут. І я мушу відшукати рідних. 

Я йшла й йшла, хотілося їсти й пити. Правильно було б готуватися до походу, взяти із собою необхідні речі. Але вийшло, як вийшло. Навіть зубної щітки немає. Є лише смартфон, по якому звідси ні подзвонити, ні вийти в інтернет. І… квадратний блокнотик у твердій обкладинці з невеликою ручкою на шнурку — щоденник, який я нещодавно почала вести. Я ховала його у внутрішній кишені куртки, бо не хотіла, щоб Аріель випадково натрапив на нього, що було цілком ймовірним у нашій маленькій квартирі. Не хотіла, щоб він дізнався про мої сумніви. Тепер це — єдине, що пов’язує мене зі світом, звідки я прийшла. 

І єдине, що залишиться, якщо зі мною щось трапиться… 

Втім, я не відчувала небезпеки. Оглянулася ще раз на стіну. Прохід, що зачинився за моєю спиною, так і не відкрився. Отже, Остап не знає, як це робиться. Хоча хто знає — він ще може докопатися, бо ноутбук Аріеля залишається у нього, і в цьому я винна. Або фанатикам вдасться прорватися за допомогою вибухів. І знову гинутимуть діти? 

Сподіваюся, військові цього не допустять. Вони вже знають, що підлітків використовують як смертників, отже, посилять охорону. Тільки от ні мені, ні Лізі, ні тим паче Аріелю й Марі звідси не вийти. І як я раніше гадала, що зможу їх вивести? 

Гаразд, зараз це не найнагальніша проблема. Спершу слід знайти дітей. 

Цікаво, не лише моїх рідних — взагалі нікого не видно. «Мільярдники» настільки впевнені, що стіна їх захистить? 

Ох, як же хочеться пити… 

Здається, я ніколи не дійду до цього дивного спорудження. Воно ніби відсувається й відсувається… 

Не встигла я подумати про нереальність досягнення потрібного мені об’єкта, як уперлася в його бік — дивний на дотик, схожий на метал, але теплий і… такий, що здавався живим. 

Конструкція мала кути й виступи, призначення яких я не розуміла, але виглядало все напрочуд органічно, і тягнулося вліво, вправо й угору на невідому відстань. 

Мета дістатися споруди змінилася іншою — потрапити всередину. Оскільки вибір у мене був невеликий — або ліворуч, або праворуч, я рушила вправо вздовж стіни, сподіваючись натрапити, в кінці кінців, на двері. 

Ніч так і не настала. Туман так і не розвіявся. Я ніби опинилася в шматку вирваного чужого простору. Ні зірок, ні місяця. І тиша. Провела по стіні нігтем — пролунав скрегіт. Дивні звуки… 

Моя подорож тривала, тільки тепер я обходила споруду, намагаючись знайти вхід. Але громада здавалася суцільною, виступи й карнизи ніби зросталися з основним «тілом». 

Я йшла вже довго. Або так здавалося. У тиші складно оцінювати час. І ось, коли вже майже втратила надію, побачила під ногами жолоб, що під кутом спускався углиб землі, під споруду. У мене навіть припущень не виникло, що це може бути, але й сил рухатись далі теж не залишалося. І я наважилась дізнатися, куди він веде. Поверхня жолоба виявилася гладкою й слизькою. Звісно, я не втрималась й посунулася вниз.