Розділ 12. На порозі.

Безумство… Це безумство… 

Я з трудом підвелася на ноги, похитуючись і тримаючись за забиту голову. 

Це просто безумство… 

Хлопчик загинув у мене на очах!.. Чужий хлопчик… Але як же боляче! 

Як же треба було промити дитині мозок, щоб вона, не вагаючись, віддала своє життя? За що? За примарну мету? Адже ще навіть не доведено, що «зоряні зерна» хочуть розчистити планету для прибуття своєї раси… 

Та навіть якби вже йшла війна з інопланетянами — це не його війна! Не війна дитини! Цим повинні займатися дорослі… 

Я перевела погляд на стіну. Місце, пошкоджене вибухом, відрізнялося від решти поверхні. Воно стало темнішим, здавалося більш пухким, блискавки збільшилися в розмірах, але їх тепер було менше, ніж раніше. Здавалося навіть, що у місці вибуху стіна трохи прогнулася. 

Але двері не відкрилися! Розрахунок адептів не виправдався! Можливо, кілька таких вибухів, один за одним, і змогли б відкрити прохід...

Це означає, що будуть послані інші камікадзе. Скільки ж дитячих життів потрібно, щоб відчинилися ці двері? 

І що буде, якщо «Руки геть від Землі!» досягнуть своєї мети? 

Якщо вони не шкодують навіть своїх співвітчизників, навіть людських дітей, то що вони зроблять із «зоряними дітьми»? 

Я вже розумію: вони будуть знищувати й руйнувати, вони не зупиняться ні перед чим. Боюся, що у вогні війни згорять не лише «мільярдники», а й саме людство… 

Немає у світі людей страшніших за фанатиків… 

Мене трясло, накривала паніка. Зусиллям волі я змусила себе відірвати погляд від жахливої картини. 

Треба йти… 

Треба шукати брата й сестру… 

Серце стискалося від страху за рідних. 

Удалині посилилися крики, злетіло кілька сигнальних ракет. Знову пролунали постріли.  Стає дедалі небезпечніше. Та я піду звідси лише коли відшукаю брата та сестру...

Спочатку я ледве переставляла ноги, мов зомбі. Потім затулила вуха руками й побігла, криво, мало не падаючи, бо ноги підкошувались.

Коли попереду показався патрульний, я навіть не зупинилася. Очі застилали сльози, крізь які я бачила наставлений на мене ствол зброї. 

— Стояти! Не рухатися! Буду стріляти! 

На щастя, ще не настав той момент, коли почнуть стріляти без розбору. Вбити цивільну людину було все ще складно. 

Я буквально впала в руки молодого патрульного: 

— Там… Там був вибух!.. — ткнула пальцем собі за спину. — Там… Там підліток загинув!.. 

— Добре-добре… Я перевірю… А ви йдіть он туди, до зеленого фургона. Вам треба вибиратися звідси. Вам допоможуть… 

Патрульний побіг у вказаному напрямку. А я, звісно, не послухалася й пішла в обхід стіни. 

«Військові розберуться», — намагалася я себе втішити. Вони швидко наведуть порядок. Вони не дозволять екстремістській організації вбивати дітей. Ні зоряних, ні людських. 

Але в голову лізла вперта думка, що влада теж вірить у небезпеку, яка походить від «золотого мільярда» і невідомо, що вона збирається робити. 

А я? Я вірю? 

Не знаю… 

Не хочу вірити… 

Хвилі диму раз по раз накочувалися, змушуючи очі сльозитися. Шум посилювався — і разом із ним моя тривога. 

Раптом попереду спалахнула стіна. Це нагадало мені про те, як нещодавно адепт організації «Руки геть від Землі» показував хлопчикові місце дверей. Якщо все повторюється, то зараз він втече. А черговий обманутий підліток віддасть своє життя ні за що. 

Я побігла. Бігла щосили, хоч дихання перехоплювало, а ноги підкошувалися. 

— Стій! Зупинись! — кричала я, хоч ще не розуміла, до кого звертаюсь. 

Коли я побачила підлітка, він уже був у двох кроках від стіни. Світле волосся, вистрижене на потилиці, ліва скроня вибрита якимось знаками… 

Це був Едік!

Мій брат.