Розділ 11. Пошуки брата. 3.

Схоже, не лише прихильники організації “Руки геть від Землі” зібралися навколо стіни. На своєму шляху я зустрічала звичайних людей, таких, як і ми з татом, котрі розшукували своїх рідних.

- Хлопчика не бачили? Хлопчика не бачили?.. – совав усім під носа фотографію чорнявого вихрастого підлітка худорлявий чоловік в окулярах з товстим склом. – Хлопчика не бачили?.. – простягнув мені світлину, з надією зазираючи у очі.

- Ні... – похитала головою, і чоловік, нахиливши голову, рушив далі.

Чорт! Це ж ідея! Я знайшла на смартфоні світлини, де були зображені Едік та Ліза, і почала показувати зустрічним:

- Не бачили часом мого брата й сестру? Я шукаю брата і сестру...

Марно. Усе марно.

Потроху я наближалася до стіни. Все ж вона була занадто великою, щоб військові повністю оточили її. Та й зараз вражало, скільки техніки пригнали, скільки народу. Я ховалася під автівками, перебігала від однієї до іншої, аж поки переді мною не постала стіна. Згущений туман, в середині якого спалахують зірочки крихітних блискавок. Вона не здається небезпечною, але насправді не пропускає нікого, захищаючи від чужого ока своїх творців і споруду, яку вони будують. І все ж прихильники знищення «золотого мільярду» вважають, що є можливість подолати її.

Проходи... Вони говорили про проходи...

Я простягнула долоню – і блискавки рвонули до неї, немов їх притягував магніт. Торкнутися я не зважилась. Остап попереджав, що це небезпечно. Рушила поволі далі, намагаючись зрозуміти, де може бути вхід. Наразі стіна видавалася суцільною.

На цій ділянці було на диво спокійно й безлюдно. Мітингувальники, і справді, відтягнули від стіни військових, якось примудрилися. Очевидно, сутички із військовими та поліцією ще більше посилились. Здалеку почувся постріл. Потім ще один.

Стало страшно. Дуже страшно. Це лише перший постріл важко зробити. Коли вже почали стріляти, то це може вилитись у велику біду. Нам, людям, і інопланетян не треба, самі себе можемо знищити...

Та я маю розшукати брата і сестру!

Невдовзі попереду почулися голоси, що мене насторожило. Серце неприємно стиснулось. Поволі рушила далі і раптом побачила, як чоловік у сірому плащі побіг прямо на огорожу. По стіні немов світлова хвиля прокотилася і незнайомця відкинуло на кілька метрів. Втім, пошкоджень він не отримав. Піднявся, похитуючись, і крикнув:

- Там – двері! Ти бачив, хлопчику?! Двері – там! Вперед! – і, пригнувши голову, кинувся навтьоки.

Невисока фігурка підлітка рушила до стіни в тому ж самому місці, звідки відкинуло чоловіка. На ньому дивно стовбурчився одяг, роблячи тулуб занадто товстим, що ніяк не співвідносилось із тоненькими паличками-ногами і довгими, мов лозини, руками, що розхитувались в такт ходьби.

Я не одразу зрозуміла...

Але я одразу впізнала той чорний вихор! Це ж той хлопчина, якого розшукував батько у рогових окулярах.

- Гей! – гукнула я. – Гей, хлопче!

За крок від стіни він зупинився.

- Твій батько шукає тебе! Вертайся додому!

Підліток повернув голову, незворушно глянув на мене. У синіх очах майнув фанатичний блиск. Хіба я могла побачити з такої відстані, що у нього сині очі? Чи то пам’ять зберегла образ із фотографії?

Підліток відвернувся. Хотіла підбігти, схопити за плечі, розвернути, нагримати навіть за те, що не думає про батьків  – і не встигла.

Підліток зробив крок – і пролунав вибух!

Мене відкинуло далеко від стіни. Хлопчика... Хлопчика розірвало на лахміття!

Тільки зараз я зрозуміла, чому хлопець мав такий незграбний вигляд! На його тулубі була закріплена вибухівка!

Чортові фанатики! Не можна ж так! Не можна йти до своєї мети, істина вона чи хибна, таким шляхом! Не можна вбивати дітей! Не можна заставляти дітей вмирати! Вони ж ще такі... довірливі. Боже!

Я не могла повірити власним очам, але подітися було нікуди від того видовища, що лежало переді мною...