Розділ 11. Пошуки брата. 2.

- На зв’язку! – крикнув батько, вискакуючи з машини. – Я – наліво, ти – направо! І... бережи себе, доню!..

- Добре! – кивнула я і почала пробиратися поміж іншими покинутими у безладі автівками.

Я маю не потрапити у поле зору військових – це зрозуміло.

Де ж шукати брата? Вірогідно там, де зводять барикади прихильники ідеї знищити «зоряні зерна» і споруди, які вони будують. І я почала пробиратися туди, звідки чулася палка промова одного з адептів.

Середніх років лисий дядько стояв на верху барикади з рупором у руках і віщав:

- Ми мали зробити це ще десять років тому! Ще тоді було зрозуміло, що мільярдники несуть людству загибель! Про яке милосердя мова? Це не діти! Це, взагалі, не люди! Інопланетна погань! Віроломні загарбники! Нечисть! Чужі! Нелюдський розум все спланував заздалегідь! Зіграли на людських почуттях! Немовляток підкинули! Начебто, невинні, беззахисні, безпечні! І що?! Погляньте, що з них виросло! Мов терміти, вони зводять божевільні споруди по всій планеті і не сьогодні, то завтра, з них посипляться ворожі армії! Або й самі споруди зможуть знищити людство якимось опроміненням! Способів вбити нашу цивілізацію – безліч! А ми дозволяємо їм робити свою чорну справу, коли потрібно якомога швидше зупинити мільярдників! Все ж нас більше! Поки що більше! Те, що ми не зробили ще десять років тому, маємо зробити сьогодні! Час настав! Знищити нелюдів! Знищити усе, що пов’язане з ними! Знищити усіх, хто їх підтримує! Лише так ми можемо зберегти нашу цивілізацію!

Оратора підтримували схвальними вигуками. Люди підіймали плакати із написами: «Смерть інопланетним загарбникам!», «Врятуємо людство!» та подібними. Журналісти та відео репортери знімали виступ оратора на камери, стоячи на дахах автівок. Військові намагалися дістатися до нього, та поки що їм це не вдавалося через натовп та барикади. Я протискувалася між людьми, крутила головою, сподіваючись побачити знайомі обличчя, та марно. Обійшовши навколо, рушила далі. Це не єдиний осередок мітингувальників, далі, он, знов хтось виступає. Я рухалася в обхід, намагаючись міцно стояти на ногах, щоб не трапилось, як минулого разу. Бо сьогодні не буде поруч Остапа, щоб витягти мене з  натовпу. Сьогодні я сама у ролі рятувальниці.

Тільки щось ніяка з мене рятувальниця, я не можу відшукати рідних!

Закашлялась, потрапивши у дим – мітингувальники запалили шини. Тепер ще важче щось розгледіти.

- Едіку! Едіку! Лізо! – закричала я, протираючи очі.

Не знайшовши рідних і тут, рушила далі. Там ще є осередки, очолювані організацією «Руки геть від Землі!». В деяких місцях навіть починаються сутички із військовими. Зброя поки ще в хід не йде, але градус напруги все підвищується.

Де ж можуть бути мої брат та сестра! Немов щось трапиться лихе... Мама не переживе...

І раптом у голову прийшла думка: усі ці мітинги, виступи, сутички можуть бути організовані навмисне, щоб відволікти увагу. Навіщо? Щоб цим часом адепти дісталися стіни, знайшли проходи і потрапили на той бік! Я шукаю не там, де треба! Я маю пробратися крізь натовп, крізь військових, крізь огорожу. Я маю шукати брата коло стіни, бо він активно підтримує організацію, занадто запальний, гарячий, неврівноважений. Саме таких, зелених та дурних, і використовують зазвичай для найнебезпечніших справ.

Тільки ж як туди пробратись мені?