Розділ 11. Пошуки брата.

Я очікувала на батька коло під’їзду, і раз за разом набирала номер Остапа. Він не відповідав.

Що ж, очевидно, що хакер зайнятий справою, а я його відволікаю. Коли зможе – сам передзвонить. А ми із татом зараз маємо розшукати Едіка та Лізу. Це – головне на даний момент. Про зоряних дітей подумаємо пізніше.

Завищали гальма і батьків Ford різко розвернувся коло моїх ніг, мало не зачепивши. Розкрилися дверцята, визирнуло стурбоване обличчя тата:

- Аню, сідай в автівку! Швидше!

Не пам’ятаю, коли востаннє бачила його настільки знервованим. Мабуть, коли Едік років вісім назад проковтнув іграшку і мало не задихнувся. Ні, коли Ліза три роки тому посперечалася із мамою, замість школи пішла погуляти містом, заїхала бозна куди і загубила телефон. На щастя, підлітковий вік, коли треба воювати із вчителями та батьками, у неї минув швидко. Це у Едіка він у розпалі. Із зоряною Марі взагалі ніяких проблем не виникало. До цього часу.

Мене не варто було упрохувати, я й сама рвалася швидше розшукати сестру та брата. Батьків автомобіль зірвався з місця.

За кермом тато не балакав, стискав його щосили своїми великими руками, супив брови, вишукуючи найкоротший шлях за місто. Тож у мене був час подумати, і думки самі повернулися до Аріеля.

Мама сказала, що організація «Руки геть від Землі» знає, де знаходяться проходи через стіну, і навіть збирається якимось чином потрапити у закриту зону. Отже, це можливо. Мені теж потрібно туди...

Є шанс, що Остап зуміє зламати кодування і щось вивудити із ноутбука Аріеля. Є надія, що він дізнається, як проникнути за стіну.

Шанс є, надія є – часу немає. Ситуація стає все більш неконтрольованою та небезпечною.

Я маю пройти за стіну! Що я там робиму? Чим зможу допомогти? Не знаю. Але я буду поруч із Аріелем!

- Якщо побачиш цього негідника, хапай за шкірку і тягни до автівки, - почувся голос батька, і я зрозуміла, що він говорить про брата.

Кивнула у відповідь.

- Мама... як?

- Дуже не хотіла, щоб я брав тебе із собою... Вона боїться за тебе! За усіх своїх дітей! Пам’ятаєш стару пісню, її ще твоя бабуня любила: якщо в тебе немає чогось, то ти не можеш цього втратити!.. Не можеш втратити те, чого і так немає! Не було б дітей – не було б таких переживань... Але... краще хай будуть. І діти, і переживання...

- Ми все переживемо! Ми все витримаємо, тату! Едік та Ліза знайдуться! – спробувала підтримати батька.

Він глянув таким поглядом, що я замовкла.

- Якби ж то все цим і скінчилося...

І я зрозуміла, що, не дивлячись на показну впевненість, він боїться майбутнього, як і усі ми. Боїться, бо не знає, що на нас очікує. І, він правий, це не те, що скінчиться, навіть, якщо ми сьогодні благополучно витягнемо із біди брата та сестру.

Автівка зупинилась далеко від потрібного нам місця, бо ближче було не під’їхати. Ми не єдині родичі, які турбуються про своїх рідних. А ще ці фанатичні адепти з організації «Руки геть від Землі!» Протести продовжувалися, з боку споруди чулися крики, в кількох місцях палав вогонь. Радувало лише те, що не чулося пострілів. Отже, поки що протести перебігають у мирному руслі.

Та чи надовго?

- На зв’язку! – крикнув батько, вискакуючи з машини. – Я – наліво, ти – направо! І... бережи себе, доню!..

- Добре! – кивнула я і почала пробиратися поміж іншими покинутими у безладі автівками.

Я маю не потрапити у поле зору військових – це зрозуміло.

Де ж шукати брата? Вірогідно там, де зводять барикади прихильники ідеї знищити «зоряні зерна» і споруди, які вони будують. І я почала пробиратися туди, звідки чулася палка промова одного з адептів.

Середніх років лисий дядько стояв на верху барикади з рупором у руках і віщав:

- Ми мали зробити це ще десять років тому! Ще тоді було зрозуміло, що мільярдники несуть людству загибель! Про яке милосердя мова? Це не діти! Це, взагалі, не люди! Інопланетна погань! Віроломні загарбники! Нечисть! Чужі! Нелюдський розум все спланував заздалегідь! Зіграли на людських почуттях! Немовляток підкинули! Начебто, невинні, беззахисні, безпечні! І що?! Погляньте, що з них виросло! Мов терміти, вони зводять божевільні споруди по всій планеті і не сьогодні, то завтра, з них посипляться ворожі армії! Або й самі споруди зможуть знищити людство якимось опроміненням! Способів вбити нашу цивілізацію – безліч! А ми дозволяємо їм робити свою чорну справу, коли потрібно якомога швидше зупинити мільярдників! Все ж нас більше! Поки що більше! Те, що ми не зробили ще десять років тому, маємо зробити сьогодні! Час настав! Знищити нелюдів! Знищити усе, що пов’язане з ними! Знищити усіх, хто їх підтримує! Лише так ми можемо зберегти нашу цивілізацію!

Оратора підтримували схвальними вигуками. Люди підіймали плакати із написами: «Смерть інопланетним загарбникам!», «Врятуємо людство!» та подібними. Журналісти та відео репортери знімали виступ оратора на камери, стоячи на дахах автівок. Військові намагалися дістатися до нього, та поки що їм це не вдавалося через натовп та барикади. Я протискувалася між людьми, крутила головою, сподіваючись побачити знайомі обличчя, та марно. Обійшовши навколо, рушила далі. Це не єдиний осередок мітингувальників, далі, он, знов хтось виступає. Я рухалася в обхід, намагаючись міцно стояти на ногах, щоб не трапилось, як минулого разу. Бо сьогодні не буде поруч Остапа, щоб витягти мене з  натовпу. Сьогодні я сама у ролі рятувальниці.