Розділ 10. Аріель не повернувся. 2.

Нарешті задзеленчав вхідний дзвоник.

- Остапе! – кричу, відчиняючи двері.

- Тсс... Вже поночі, Анно, не варто полохати сусідів.

- Ходімо, чай вже заварився. З м’ятою і ромашкою.

- Добре, заспокоїтись нам не завадить.

Ми сідаємо за кухонний стіл одне навпроти одного. Я розливаю чай, він гарячий і вичахне не скоро.

Остап дістає з пакету київський торт. І я розумію, що наразі маю гостру потребу в солодкому, можливо, солодощі підсластять мою гірку тугу.

Гість сам розрізає торт на трикутні шматочки і вибирає найбільший:

- Ммм! Смакота. Спробуй, Анечко.

Я слухняно беру шматок і їм жадібно, неначе ніколи у житті подібного не куштувала. Потім ще один. Це нерви. Організм вимагає глюкози, як знак того, що все добре.

Але ж насправді все дуже і дуже недобре!

- А ти не боїшся, що твоя дочка повернеться, а тебе немає вдома? – запитально підіймаю погляд. – До речі, як її звуть?

- Еее... Взагалі-то – Астра, але я кличу її Асею, по-домашньому.

- Астра... Тобто, зірка?

- Саме так, дружина вирішила назвати знайду зіркою, бо вона була така... справжня маленька зірочка. Мені подобалось ім’я Анастасія. Втім, хоч так, хоч сяк, а вийшло – Ася.

- Гарне ім’я. Але ти не відповів на питання: не боїшся?

- Ася не повернеться. І твій Аріель – теж.

- Чому?!

- Аня, ти сама бачила, напевно, у новинах: стіну оточили військові. Діти не наважаться ризикувати.

- Гадаєш, їх схоплять, якщо вони вийдуть за стіну?

- Впевнений. 

- Але що ж нам робити?!

- Слід спробувати дістатися до них.

- Чи ми там потрібні? Вони такі самостійні...

- Принаймні, ми будемо поруч.

- Коли, я дивлюсь у майбутнє – мені страшно, - мовлю задумливо. – А коли повертаю погляд у минуле – терзаю себе думками. Що я зробила не так? Що мала змінити?

- Справді, - киває Остап, сьорбаючи гарячий чай. – Справді, зазвичай ми шукаємо причини в минулому, звинувачуємо себе за невдалий вибір. Але це не та ситуація. Слід визнати, що бувають ситуації, нам непідвладні. Не від нас залежало те, що невідомі викинули на Землю мільярд немовлят. Не від нас залежало те, що ми прийняли їх, як рідних. Згадай, спочатку нам їх нав’язали, а ми не надто цього і хотіли. І тільки потім ми їх полюбили.

-  І все ж... Можливо, слід було більше уваги приділяти вихованню!.. Більше розмовляти з ними!..

- Гадаєш, що щось можна було змінити? Ні, Анечко. Вони запрограмовані вибудувати ті дивні споруди. Хоч я й уявлення не маю, навіщо...

- Ти так висловився, «запрограмовані», немов вони роботи!..

- Можливо, неправильно висловився. Я не знаю, як це назвати, але вони працюють подумки! Не застосовують техніку! Бозна звідки беруть будівельні матеріали! Одні вважають їх янголами, інші – демонами. Як я маю їх називати?

- Я не знаю... – розгубилася. – Все занадто швидко виходить... Я не готова до змін!

- Зміни почалися ще десять років тому, коли ніби з неба впав «золотий мільярд».

- І вони незворотні...

- Влада намагається зупинити «мільярдників», застерегти.

- Застерегти від чого?

- Від того, щоб завдати шкоди людству...

- Ти віриш в це?

- Я не знаю... А як ще можна пояснити те, що відбувається?

- І що ж робити нам?

- Треба спробувати потрапити за стіну. Можливо, ми зможемо їх переконати. Іншого шляху не існує...

Я покачала головою:

- Ми не можемо це зробити.

- Але ж у тебе залишився ноутбук Аріеля. Можливо, в ньому є підказка, як потрапити за огорожу?

- Вхід на паролі. А пароль мені невідомий.

- Можливо, мені вдасться його зламати? В юності з мене був нічогенький хакер, до того часу, як одружився. Досвід не пропити...

- Це недобре – лазити по чужих комп’ютерах! 

- Але, якщо це допоможе нам врятувати дітей...

Я протерла долонями обличчя знизу угору і прошепотіла:

- Зроби це...