Розділ 10. Аріель не повернувся.

Аріель не повернувся.

Зазвичай він приходив під ранок, спав пару годин, снідав. Часом цілий день сидів за комп’ютером, інколи зустрічався з іншими зоряними дітьми. Та сьогодні я чекала марно. Вже й вечір на порозі, а я одна, мечуся по кімнаті, мов тигриця по клітці.

- Мамо! Мамочко! – волаю  у смартфон, вже в десятий раз подзвонивши до матері. – Марі так і не повернулася?

- Ні.

- Мамо! Що робити?!

- А що зараз від нас залежить, доню? Тільки чекати. Марі та Аріель – толкові діти, вони не дадуть себе образити.

- Мамо, ти не уявляєш, що там відбувається...

- Чому ж? Уявляю. Я телевізор не вимикаю. Там повно військових...

- А якщо вони почнуть стріляти? По дітях!

- Заспокойся, Анечко. Вони просто охороняють об’єкт, щоб не збирався натовп, як було сьогодні вранці. Вони не заподіють шкоди дітям.

- Як ти можеш бути такою впевненою?!

- Аня, коли ти спала востаннє? – вмішується в розмову тато. – Випий заспокійливе і лягай у ліжко. Ти чуєш мене?

- Чую, чую...

- Анечко, може, мені приїхати? – це знов мама.

- І чим ти їй допоможеш? – чується роздратований голос батька. – Краще про сина подумай.

- А що з Едіком? – сполохуюсь.

За своїми проблемами забула і про брата, і про сестру.

- Едіка довелось зачинити в його кімнаті, - знехотя відповідає мама. – Рветься на барикади...

- А Ліза?

- Твоя сестра – розумниця, вчить уроки, готується до іспитів. А ти, Аню, послухай батька, відпочинь. Якщо ми не можемо змінити ситуацію, то можемо змінити ставлення до неї. Прийняти...

- Добре, мамо. Поцілуй за мене тата...

І коли мама стала такою розсудливою? Мені двадцять вісім, Аріель – не моя рідна дитина, але я божеволію через невідомість! Що ж буде?

Знайома мелодія лине зі смартфону і я рвучко підхоплюю його:

- Алло!

- Як ти, Аню? – голос Остапа з тієї сторони.

- Аріель не повернувся...

- Розумію, моєї доньки теж немає. Аню, може зустрінемось у кав’ярні? Тобі треба відволіктися, бо голос вже тремтить.

- Я б із задоволенням, але ж...

- Що?

- Я не хочу залишати домівку. Раптом Аріель повернеться?

- Тоді ти маєш іншого варіанту, як запросити мене на каву. Тобто, на чай, бо для кави вже запізно.

- Хоч із кавою, хоч без неї - я не зможу заснути...

- Так я не розчув: ти запрошуєш?

- Так, Остапе, приходь. Чекатиму.

Удвох буде легше. Самотність роздирає мою душу на шмаття, а уява малює все жахливіші і жахливіші картини майбутнього.

Чайник вже гріється. Приготувати млинців? Ні, не можу, все валиться з рук. Тому, порившись по полицях, витягаю на світ божий забуту пачечку печива. Тільки зараз згадую, що не їла сьогодні нічого, окрім філіжанки кави з тістечком, коли ми відхекувались разом із Остапом після тих подій коло стіни. Не їла – і не хочеться.

Аби зайняти бодай чимось хоч не голову, так руки, переставляю чашки з місця на місце. Пробую всоте зателефонувати Аріелю, але марно. Взагалі, він ніколи не відповідає, коли йде на будівництво. Але додому він завжди повертався!