Розділ 10. Аріель не повернувся.

Аріель не повернувся.

Зазвичай він приходив під ранок, спав пару годин, снідав. Часом цілий день сидів за комп’ютером, інколи зустрічався з іншими зоряними дітьми. Та сьогодні я чекала марно. Вже й вечір на порозі, а я одна, мечуся по кімнаті, мов тигриця по клітці.

- Мамо! Мамочко! – волаю  у смартфон, вже в десятий раз подзвонивши до матері. – Марі так і не повернулася?

- Ні.

- Мамо! Що робити?!

- А що зараз від нас залежить, доню? Тільки чекати. Марі та Аріель – толкові діти, вони не дадуть себе образити.

- Мамо, ти не уявляєш, що там відбувається...

- Чому ж? Уявляю. Я телевізор не вимикаю. Там повно військових...

- А якщо вони почнуть стріляти? По дітях!

- Заспокойся, Анечко. Вони просто охороняють об’єкт, щоб не збирався натовп, як було сьогодні вранці. Вони не заподіють шкоди дітям.

- Як ти можеш бути такою впевненою?!

- Аня, коли ти спала востаннє? – вмішується в розмову тато. – Випий заспокійливе і лягай у ліжко. Ти чуєш мене?

- Чую, чую...

- Анечко, може, мені приїхати? – це знов мама.

- І чим ти їй допоможеш? – чується роздратований голос батька. – Краще про сина подумай.

- А що з Едіком? – сполохуюсь.

За своїми проблемами забула і про брата, і про сестру.

- Едіка довелось зачинити в його кімнаті, - знехотя відповідає мама. – Рветься на барикади...

- А Ліза?

- Твоя сестра – розумниця, вчить уроки, готується до іспитів. А ти, Аню, послухай батька, відпочинь. Якщо ми не можемо змінити ситуацію, то можемо змінити ставлення до неї. Прийняти...

- Добре, мамо. Поцілуй за мене тата...

І коли мама стала такою розсудливою? Мені двадцять вісім, Аріель – не моя рідна дитина, але я божеволію через невідомість! Що ж буде?

Знайома мелодія лине зі смартфону і я рвучко підхоплюю його:

- Алло!

- Як ти, Аню? – голос Остапа з тієї сторони.

- Аріель не повернувся...

- Розумію, моєї доньки теж немає. Аню, може зустрінемось у кав’ярні? Тобі треба відволіктися, бо голос вже тремтить.

- Я б із задоволенням, але ж...

- Що?

- Я не хочу залишати домівку. Раптом Аріель повернеться?

- Тоді ти маєш іншого варіанту, як запросити мене на каву. Тобто, на чай, бо для кави вже запізно.

- Хоч із кавою, хоч без неї - я не зможу заснути...

- Так я не розчув: ти запрошуєш?

- Так, Остапе, приходь. Чекатиму.

Удвох буде легше. Самотність роздирає мою душу на шмаття, а уява малює все жахливіші і жахливіші картини майбутнього.

Чайник вже гріється. Приготувати млинців? Ні, не можу, все валиться з рук. Тому, порившись по полицях, витягаю на світ божий забуту пачечку печива. Тільки зараз згадую, що не їла сьогодні нічого, окрім філіжанки кави з тістечком, коли ми відхекувались разом із Остапом після тих подій коло стіни. Не їла – і не хочеться.

Аби зайняти бодай чимось хоч не голову, так руки, переставляю чашки з місця на місце. Пробую всоте зателефонувати Аріелю, але марно. Взагалі, він ніколи не відповідає, коли йде на будівництво. Але додому він завжди повертався!

Нарешті задзеленчав вхідний дзвоник.

- Остапе! – кричу, відчиняючи двері.

- Тсс... Вже поночі, Анно, не варто полохати сусідів.

- Ходімо, чай вже заварився. З м’ятою і ромашкою.

- Добре, заспокоїтись нам не завадить.

Ми сідаємо за кухонний стіл одне навпроти одного. Я розливаю чай, він гарячий і вичахне не скоро.

Остап дістає з пакету київський торт. І я розумію, що наразі маю гостру потребу в солодкому, можливо, солодощі підсластять мою гірку тугу.

Гість сам розрізає торт на трикутні шматочки і вибирає найбільший:

- Ммм! Смакота. Спробуй, Анечко.

Я слухняно беру шматок і їм жадібно, неначе ніколи у житті подібного не куштувала. Потім ще один. Це нерви. Організм вимагає глюкози, як знак того, що все добре.

Але ж насправді все дуже і дуже недобре!

- А ти не боїшся, що твоя дочка повернеться, а тебе немає вдома? – запитально підіймаю погляд. – До речі, як її звуть?

- Еее... Взагалі-то – Астра, але я кличу її Асею, по-домашньому.

- Астра... Тобто, зірка?

- Саме так, дружина вирішила назвати знайду зіркою, бо вона була така... справжня маленька зірочка. Мені подобалось ім’я Анастасія. Втім, хоч так, хоч сяк, а вийшло – Ася.

- Гарне ім’я. Але ти не відповів на питання: не боїшся?