Розділ 8. Кров проти крові. 3.

Я відвезла Едіка до батьків. Він сидів поруч у машині, похмурий, мовчазний, дивився у вікно, ніби мене не існувало. Я намагалася щось сказати, але слова розсипалися, як пісок крізь пальці. У голові калатало одне: «мій брат щойно намагався вбити мого сина». 

Коли ми під’їхали, брат спробував вискочити з автівки. Мені довелось вести його за руку. Подзвонила у двері – і мені одразу відкрили.  

- Він був у тебе, Аню? Чом не сказав, що йдеш до сестри, негіднику? – мама жартівливо шльопнула Едіка по потилиці. – А ми вже турбуємось...

- Щось сталося? – вийшов у коридор тато. – Анно, я по очах твоїх бачу, що щось сталося...

Брат зло зиркнув на мене:

- Здаєш із тельбухами?

- Я не можу замовчати таку подію... Едік сьогодні підстеріг Аріеля і напав на нього з ножем...

Мама зблідла і ахнула, прикривши долонею рота. Батько звів суворо брови, ухопив брата за плече і повів на кухню. Мама, тримаючись за серце, почимчикувала слідом.

Почувши голоси, з кімнати визирнули Ліза й Марі. 

— Що сталося? — одразу запитала Ліза, її очі були широко розкриті. 

— Едік, він… — я запнулася, не знаючи, як пояснити. — Він поводиться дивно. Дуже дивно. 

Ліза скривилася. 

— Він знову злий, — прошепотіла вона. — Постійно злий. 

Марі підійшла ближче, поклала руку мені на плече. Її погляд був спокійний, але в ньому світилася якась внутрішня сила. 

— Ми всі змінилися, — сказала вона тихо. — Часи змінилися. 

Я сіла на диван, відчуваючи страшезну втому. Ліза вмостилась поруч, а Марі залишилася стояти, ніби відгороджуючи нас від бурі, що вирувала за дверима. 

- Так що брат накоїв цього разу? – Ліза не збиралася залишитись без відповіді.

- Він... Він намагався нашкодити Аріелю. Все обійшлося, але за ним варто слідкувати. Він... він ненавидить зоряних дітей, вважає ворогами...

— Ти знаєш, — почала Ліза, — я не думаю, що зоряні діти — вороги. Навпаки… Вони особливі. Марі теж особлива. Я хочу бути схожою на неї. 

Марі усміхнулася ледь помітно. 

— Це не так просто, — сказала вона. — Бути схожою — означає не лише повторювати, а й відчувати. 

— Я намагаюся, — заперечила Ліза. — Я дивлюся, як ти поводишся, як говориш. Ти сильна, впевнена. Я теж хочу такою бути. 

Я дивилася на них і відчувала дивне змішання почуттів. З одного боку — гордість за Лізу, яка не піддалася ненависті, як Едік. З іншого — страх: вона тягнеться до Марі, а Марі вже не зовсім дитина, вона належить до тих, хто будує стіну. 

— Лізо, — сказала я обережно, — ти повинна залишатися собою. Не втрачати себе. 

— Але я хочу бути сильною, як Марі, — наполягала вона. — Вона знає більше, ніж ми. Вона не боїться. 

Марі мовчала, дивилася на нас своїм спокійним поглядом. У ньому було щось, що змушувало замовкнути. 

— Ти не розумієш, — сказала вона нарешті. — Сила — це не те, що можна просто взяти. Вона приходить тоді, коли ти готова заплатити за неї. 

Ліза нахилилася ближче. 

— Я готова. 

Я відчула, як у мене стискається серце. Ці слова були надто дорослими для моєї молодшої сестри. 

— Лізо, — я схопила її за руку, — ти ще дитина. Не поспішай. 

Вона вирвала руку й подивилася на мене з образою. 

— Ти просто боїшся. Боїшся їх. Боїшся Аріеля.  Ти – як усі!

— Я боюся втратити вас, — відповіла я. — І тебе, і Марі, і навіть Едіка. 

У кімнаті запала тиша. Лише за дверима чулося, як плакала мама.

Марі підійшла до вікна, відчинила його й вдивилася в ніч. 

— Світ змінюється, — сказала вона. — І ми змінюємося разом із ним. Хтось приймає ці зміни, хтось бореться. Але вони все одно прийдуть. 

Ліза підійшла до неї, стала поруч, прошепотіла:

— Я теж хочу бути частиною змін.

Я відчула, як мене охоплює тривога. Вона вже зробила вибір. І цей вибір був не на користь нашої старої родини, а на користь нового світу, який будували зоряні діти. 

Я піднялася, підійшла до них. 

— Лізо, — сказала я твердо, — ти моя сестра. І я хочу, щоб ти залишалася поруч. Не губила себе в чужих іграх. 

Вона подивилася на мене, і в її очах було щось нове — рішучість. 

— Це не чужі ігри, — відповіла вона. — Це наше майбутнє. 

Марі мовчала, але її погляд підтверджував слова Лізи. 

Я відчула, що втрачаю контроль. Родина розколювалася: брат — у ненависті, сестра — у захопленні, інша сестра — серед тих, хто будує новий світ. А я стояла посередині, намагаючись утримати все докупи. 

Але чи можливо це?