Розділ 8. Кров проти крові. 2.

Я забрала Едіка до себе. Він заходив до квартири мовчки, з похмурим обличчям, і я відчувала, як у ньому кипить щось небезпечне.  Я одразу поставила чайник, дістала хліб, сир, кілька яблук. 

— Сідай, — сказала я, показуючи на стіл. — Ти голодний.  Зараз підігрію тобі суп.

Брат сів, але рухи були різкі, нервові. Взяв яблуко, крутив його в руках, ніби не знав, чи їсти, чи кинути. 

— А де твій Аріель? — раптом запитав він, і голос його прозвучав так, що я насторожилася. 

— У кімнаті, за ноутбуком, — відповіла, намагаючись говорити спокійно. — Має якісь свої справи. 

Едік криво всміхнувся. 

— Свої справи… У них завжди якісь «справи». Ви навіть не знаєте, що вони роблять.  Ви нічогісінько не знаєте...

— Він дитина, — заперечила я. — І справи у нього дитячі. Принаймні він не палить поза школою. 

— Дитина? — він глухо засміявся. — І ти знов ставиш його мені в приклад. Звісно, він же просто ідеальний! Росте, мов на дріжжах! Не палить!

- Пробач. Я не хотіла тебе образити.

Я відчула, як у мене стискається серце. Не вмію я спілкуватися із підлітками.

— Їж, суп смачний, із курочкою, — сказала я, ставлячи перед ним тарілку із супом, щоб відволікти. — Потім я відвезу тебе до батьків. 

Едік мовчки відкусив шматок яблука, але дивився кудись убік, у напрямку кімнати, де сидів Аріель. Я відчувала цей погляд, як ніж у спині. 

— Ти його захищаєш, — промовив він тихо. — А він тебе зрадить. Вони всі зрадять тих, хто їх ростив, хто віддавав їм душу.  Вони – монстри!

— Досить, — я підняла голос. — Я не дозволю тобі говорити так про мого сина. 

Едік замовк, але його руки нервово стискали яблуко так, що воно тріснуло.

- Він – не твій син!

- Давай не будемо про це говорити. Не зараз. Я люблю Аріеля. І я люблю тебе, хоч ти останнім часом добряче мотаєш усім нерви. І любитиму завжди, бо ти – мій брат. Ти будеш дорослішати – і зрозумієш...

- Я вже дорослий! – Едік кинув ложку. – Батьки вже мають бути вдома, відвези мене.

Ми їхали мовчки. Брат сидів поруч, дивився у вікно, але я відчувала напруження в кожному його русі. Коли нарешті під’їхали до дому батьків, він вийшов, навіть не попрощавшись. Я видихнула з полегшенням. Важко із ним. 

Втім, з Аріелем теж важко, хоч він видається спокійним, врівноваженим і правильним. Але контролювати його не вдається. Наступив вечір і він знову зібрався йти з дому. Так, це не вперше, але цього разу серце чомусь стискалося сильніше, ніж будь-коли. 

— Ти знову залишаєш мене? — запитала я. 

— Я повинен, — відповів він коротко, і вийшов за двері.

Я хотіла повернутися на кухню, прибрати посуд після вечері, але раптом почула шум за дверима. Наче хтось різко штовхнув їх. Я вискочила в коридор — і застигла. 

Аріель стояв біля порога, тримаючи за дві руки Едіка. У руках брата блиснув ніж. 

— Відпусти! — кричав Едік, намагаючись вирватися.

Голос його зривався, а на очах блищали сльози через свою безсилість.

— Ти не розумієш, — спокійно відповів Аріель, але в його голосі звучала сталь. — Це не твій шлях. 

Я закричала: 

— Едіку! Що ти твориш?! 

Він озирнувся на мене, очі його були повні ненависті й відчаю. 

— Він не твій син! Він чужий! Вони всі чужі! 

— Він мій син! — я майже зірвалася на крик. — І ти мій брат! Як ти можеш?! 

Аріель тримав його міцно, ніж блищав у світлі лампи. Я бачила, як руки Едіка тремтять, але він не відпускав зброї. 

— Відпусти мене! — кричав він. — Огидний пришелець!

Я кинулася вперед, схопила Едіка за плече. 

— Зупинись! Це ж твоя родина! Ми — твоя родина! 

Він подивився на мене, і на мить у його очах промайнуло щось схоже на сумнів. Але ніж залишався в його руках. 

— Вони - вороги, — прошепотів він.

Аріель різко вирвав ніж із його рук і відкинув убік. Метал дзенькнув об підлогу. 

— Твій брат має заспокоїтись. Відвези його до батьків, — сказав він. —А мені час йти. 

Аріель відпустив Едіка, підхопив з підлоги ніж і покрокував сходами униз.

Мій брат стояв, розгублений, очі його були повні сліз та злості.

Я дивилася на нього, і в мені боролися страх і любов. Те, що трапилось, не вкладалося в голові. І я не знала, що буде далі.