Розділ 8. Кров проти крові.

Потягнулися ночі, позбавлені сну, і дні, позбавлені спокою. Попри обіцянку, Аріель зникав з дому щоночі і повертався під ранок. Так само чинили усі знайомі мені зоряні діти. Мої сусідки теж турбувалися, але не могли нічого вдіяти. Батьки стверджували, що їхня Марі теж десь вештається ночами, але навіть моя строга матуся не могла на неї вплинути.

Сьогодні батьки попрохали мене забрати зі школи брата, бо мали відвідати лікаря.

З Едіком в мене були добрі стосунки. До останнього часу. Роки зо два тому він примкнув до групи підлітків, які виступали проти «золотого мільярду». Спочатку ця група просто висловлювали свій протест і шкодила зоряним дітям по-дрібному: то на дверях квартири напишуть якесь неподобство, то обзивають поганими словами. Гірше стало, коли Едіка з його товаришами почала обробляти організація «Руки геть від Землі». Подібних організацій виникало чимало, та саме ця відмічалася особливою агресивністю, і поступово охоплювала світ.

Так, останні два роки ми стали мало бачитись з братом, ще менше спілкуватись. Цей дурний підлітковий вік! До нього було не достукатись. Він перестав навідувати нас із Аріелем, а вдома постійно воював із батьками. Марі, з якою провів душа в душу перші вісім років, почав просто ігнорувати. Сімейні зустрічі на свята перестали мене тішити.

Батьки рідко прохали мене забрати брата зі школи, та інколи доводилось, і сьогодні був саме такий день.

Я підійшла до шкільного подвір’я й одразу помітила його серед гурту хлопців. Вони стояли осторонь, курили й щось жваво обговорювали. Коли я покликала Едіка, його товариші засміялися. він неохоче відірвався від компанії й підійшов до мене. Його обличчя було похмуре, а в очах — холод і злість. Холод оселився в них вже давно, а от такої затятої злості я раніше не бачила.

— Поїхали, — сказала я, намагаючись усміхнутися.

— Чого ти прийшла? — буркнув він. — І сам би дібрався до дому.

- Раніше так і було. Ти прекрасно знаєш, через що тебе почали відвозити на заняття і забирати після школи.

Я витягла з його кишені пачку сигарет:

- Ти обіцяв батькам не палити!

- А вони обіцяли мене любити!

- Вони й люблять тебе, піклуються!

- Ага, тепер вони люблять свою бездоганну Марі! А я... Нащо я взагалі їм потрібен? Краще вже здали б в інтернат...

- Що за дурню ти говориш, братику?!

- А чи тобі не байдуже, сестро? У тебе теж є, про кого дбати. Твій любий Аріель...

Едік сплюнув під ноги.

Ми йшли поруч, але між нами ніби виросла невидима стіна.

— Ти змінився, Едіку, — тихо мовила я. — Раніше ви з Аріелем дружили. Що змінилося?

— Нічого, — відрізав він. — Просто відкрив очі. Ви всі засліплені цими «зоряними». Думаєте, вони — діти? Вони — загроза.

Його слова різали, як лезо.

— Аріель твій племінник, — нагадала я. — Він виріс поруч із тобою.

— Він не мій племінник, — різко відповів Едік. — Він чужий. Вони всі чужі. І коли прийде час, вони знищать нас.

Я зупинилася, дивлячись на нього.

— Ти справді так думаєш?

— Я знаю, — його голос був твердим. — «Руки геть від Землі» показали нам правду. І ми не дамо їм захопити наш світ!

Він ішов поруч, але я відчувала, що він віддаляється від мене з кожним словом. У його очах палала ненависть, і я зрозуміла: це вже не просто підлітковий протест. Це щось глибше, небезпечніше.

- Сідай в автівку.

Я мовчала решту дороги. У голові калатало одне: він може стати ворогом Аріеля. І я не знаходила слів, щоб змінити ситуацію.

Я забрала Едіка до себе. Він заходив до квартири мовчки, з похмурим обличчям, і я відчувала, як у ньому кипить щось небезпечне.  Я одразу поставила чайник, дістала хліб, сир, кілька яблук. 

— Сідай, — сказала я, показуючи на стіл. — Ти голодний.  Зараз підігрію тобі суп.

Брат сів, але рухи були різкі, нервові. Взяв яблуко, крутив його в руках, ніби не знав, чи їсти, чи кинути. 

— А де твій Аріель? — раптом запитав він, і голос його прозвучав так, що я насторожилася. 

— У кімнаті, за ноутбуком, — відповіла, намагаючись говорити спокійно. — Має якісь свої справи. 

Едік криво всміхнувся. 

— Свої справи… У них завжди якісь «справи». Ви навіть не знаєте, що вони роблять.  Ви нічогісінько не знаєте...

— Він дитина, — заперечила я. — І справи у нього дитячі. Принаймні він не палить поза школою. 

— Дитина? — він глухо засміявся. — І ти знов ставиш його мені в приклад. Звісно, він же просто ідеальний! Росте, мов на дріжжах! Не палить!

- Пробач. Я не хотіла тебе образити.

Я відчула, як у мене стискається серце. Не вмію я спілкуватися із підлітками.

— Їж, суп смачний, із курочкою, — сказала я, ставлячи перед ним тарілку із супом, щоб відволікти. — Потім я відвезу тебе до батьків. 

Едік мовчки відкусив шматок яблука, але дивився кудись убік, у напрямку кімнати, де сидів Аріель. Я відчувала цей погляд, як ніж у спині. 

— Ти його захищаєш, — промовив він тихо. — А він тебе зрадить. Вони всі зрадять тих, хто їх ростив, хто віддавав їм душу.  Вони – монстри!

— Досить, — я підняла голос. — Я не дозволю тобі говорити так про мого сина.