Розділ 9. Розкол. 3.

Мій рятівник намагався розвернути Nissan, щоб вивернутись поміж інших автівок і виїхати на дорогу.

У цей момент я побачила, як споруда за стіною раптово засвітилася слабким світлом. Воно пробивалося крізь туманну стіну, і натовп затихнув на мить, та лише на мить, бо одразу мов з ланцюга зірвався.

- Виродки!

- Загарбники!

- Інопланетна погань!

- Довбані чужі! – дзвеніло у просторі.

Каміння знов полетіло в бік споруди, але воно розчинялося просто в повітрі, неначе його поглинала невидима сила.

Світло потроху розгорялося. Люди закричали ще голосніше, але тепер у їхніх голосах було більше страху, ніж гніву. 

Я відчула, як мене також охоплює холодний жах. Це сяйво було не людським. Воно виглядало чужим, і водночас величним. 

Раптово м’яке світло перетворилося на яскравий спалах, що супроводжувався звуковою хвилею на межі людського сприйняття. Людей відкинуло від стіни. У вухах стало нестерпно боляче і біль розтікся по усій голові, немилосердно заповзаючи в кожну клітину мозку.

Я закричала, затуляючи вуха руками і намагаючись заховатися за панеллю управління автівкою.

Раптом світло згасло, звукова хвиля пролетіла і теж стихла, але паніка охопила мітингувальників. Люди підіймалися, затуляючи вуха, і бігли у бік автівок, аби якомога швидше залишити небезпечну зону.

Остап вилаявся та таки зумів вивернути машину на дорогу. Натиснув на педаль газу і ми помчали в напрямку міста.

Рев натовпу потроху стихав.

Невдовзі ми вже сиділи в одній з міських кав’ярень, де було тихо та спокійно, і ніщо не нагадувало про той жах, що довелось сьогодні пережити. Відвідувачів було небагато. Ми зайняли столик коло вікна і тихо розмовляли.

Я стискала гарячу філіжанку кави, гріючи душу. Телеекран під стелею кав’ярні показував місце, де ми нещодавно були. До споруди, яку будували «зоряні зерна», одна за одною під’їжджали автівки поліції та спецназу. Частина мітингувальників сама поспішила залишити місце, де щойно діти продемонстрували свою силу. Інша частина, навпаки, ще сильніше лютувала і намагалася знищити стіну чи пробратися за її межі. Втім, безрезультатно. Поліцейські відганяли активістів. В деяких місцях навіть були застосовані брендбойди та сльозоточивий газ. Поволі простір навколо стіни спорожнів. Тобто, простих людей розігнали, але їхнє місце поступово займали озброєні військові.

- Що тепер буде? – голос мій здригнувся.

- Не знаю, - хитнув головою Остап. – Боюся, після того, що відбувалося коло стіни сьогодні, наші діти не зможуть повернутися додому. Або знов почнуть збиратися мітингувальники, що вимагають знищити споруди, що, мов гриби, виростають по всій земній кулі, і «зоряні зерна» разом із ними, або ж, швидше за все, стіну оточать війська та поліція, тож вибратись і повернутись додому нашим дітям не буде можливості.

- Я так втомилась від усього цього... – Я поставила спорожнілу чашку на стіл і безсило опустила голову на руки.

- Тобі слід відпочити, - кивнув Остап. – Усім нам... Я відвезу тебе додому. Спробуй заснути.

- А діти?

- Ми маємо знайти можливість проникнути за стіну. І маємо примусити дітей розповісти правду. Ми маємо знати правду! Зустрінемось завтра, добре? А зараз ти маєш відпочити, бо звалишся з ніг.

Я кивнула. Справді, нічого іншого не залишається. Додому – і спати. Ще гріла надія, що Аріель повернеться, і тоді я його більш нікуди не відпущу...