Розділ 9. Розкол. 2.

Я майже втратила контроль. Натовп тиснув з усіх боків, і я відчувала, як мене засмоктує ця людська вирва. Дихати ставало важко. Я намагалася встати, але ноги ковзали по асфальту. Люди немов збожеволіли, одні намагалися втекти подалі, інші, навпаки, перли у напрямку стіни, і я не бачила виходу. Не бачила можливості врятуватися.

Загинути так безглуздо...

— Анно! — раптом почувся голос крізь рев натовпу. 

Я не одразу зрозуміла, що звертаються до мене. Але хтось міцно схопив мене за руку й різко потягнув убік. Я відчула силу, яка допомогла підвестися, вирвала мене з потоку, і вже за пару хвилин опинилася біля чиєїсь автівки, притиснута до її холодного боку.

— Остап… — прошепотіла я, впізнавши  обличчя рятівника. 

Він важко дихав, але очі світилися рішучістю. 

— Ти що робиш серед цього натовпу? — Його голос був суворим, але в ньому відчувалася турбота. — Тебе могли затоптати! 

— Я… я хотіла побачити… — слова губилися, бо серце калатало так, що я ледве могла говорити.  – Там Аріель...

Остап не відпускав моєї руки. Він тримав її міцно, ніби боявся, що я знову зникну в хаосі. 

— Тихіше, — сказав він. —  Діти в безпеці. Добре було б опинитися зараз разом із ними... – Зирнув запитально.

Я покачала головою:

- Не вдасться... Ти сам бачив, навіть каміння розсипається на пил...

- Шкода... Шкода, що ми не знаємо, як потрапити на той бік. Ми могли бути поруч зі своїми дітьми... Я подумав, що ти знаєш, раз прийшла сюди. Та, якщо ні, то ні. Тоді ходімо звідси, коли тут ми нічого не можемо зробити. Зараз головне — вибратись цілими та неушкодженими. Ми потрібні нашим дітям живими... 

Ми поволі просувалися поміж людьми, Остап ішов попереду, розчищаючи дорогу плечима. Я відчувала його силу й захист, і це давало мені шанс не зламатися. 

— Тримайся за мене, — повторював він, і я слухняно стискала його руку. 

Натовп ревів, хтось вигукував прокльони, хтось молився, але ми поступово вибиралися з найбільшої тисняви. Нарешті вийшли на відносно вільний простір, і я змогла зорієнтуватися та знайти свій Nissan.

- Швидше, - потягнув мене за руку Остап.

Дійсно, слід було поспішити. Вдалині якісь молодики трощили автівки опонентів, а може, й усі підряд, не розбираючи. Ми зупинилися коло мого старенького авто і я обезсилено сперлася на нього, намагаючись перевести подих. 

— Дякую… — видихнула полегшено. — Якби не ти… 

Остап усміхнувся, але його усмішка була сумною. 

— Давай, я поведу. Тобі зараз краще за руль не сідати. 

Ми заскочили в автівку, і Остап, вмощуючись на кріслі водія, глянув на мене уважно й оцінююче. Я відчула, що він бачить більше, ніж я готова показати. 

— Ти дуже смілива, Анно, — сказав він тихо. — Але іноді сміливість межує з безрозсудністю. 

Хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі. Він мав рацію. 

— Я не могла сидіти вдома, — нарешті вимовила. — Мій син там. За цією стіною. Як я можу бути осторонь? 

Остап кивнув. 

— Я розумію. Моя донька теж там. До сих пір люди просто збиралися десь у центрі, щоб висловити свою думку, але зараз... Зараз все змінилося. Як бачиш, противники «золотого мільярда» стають з кожним днем агресивнішими. І, коли я бачу цей натовп, мене розриває навпіл бажання захистити доньку й страх перед тим, що роблять «золоті зерна». 

Його голос був сповнений болю. Я відчула, як у мені щось відгукується — ми справді були схожі. Двоє батьків, які не знали, як врятувати своїх дітей від світу, що вже не належав нам. 

— Ми повинні триматися разом, — мовила я, і сама здивувалася власним словам. — Інакше нам не вижити. І не допомогти дітям. 

Остап подивився на мене довгим поглядом. У його очах було щось тепле, але й тривожне водночас. 

— Разом, — повторив він. — Це єдине, що нам лишається.  Ми маємо знайти можливість об’єднатися зі своїми дітьми.

- Гадаєш, вони не замислили знищити людство, як про це зараз усі говорять?

- Я не знаю...

Я теж не знала. Але поруч із Остапом мені ставало трохи легше.