Розділ 9. Розкол.

Минуло ще кілька тривожних днів. І щоночі, попри обіцянку, Аріель залишав домівку. Під ранок повертався, зморений, лягав поспати на пару годин, потім снідав і сідав за комп’ютер або знов зустрічався із друзями. Прийомна донька моїх батьків поводила себе аналогічно, і так само нічого опікунам не розповідала.

Сьогодні ранок почався не зі сходу сонця, а з новин. Мене розбудив телевізор — я залишила його ввімкненим ще вночі, аби не почуватися самотньою. Зазвичай він навіть заколисує, але наразі з боку кухні долинали несамовиті крики та стривожений гамір. Зав’язуючи пояс на халаті, почимчикувала на кухню, щоб поглянути, що ж там таке. Неначе трилер...

Це був не трилер. На екрані — прямий ефір: репортер кричав щось у мікрофон, але його слова заглушав рев натовпу, тому розібрати слова було важко. Я наблизилася і прислухалась.

— Біля споруди на околиці міста зібралися сотні людей! — голос репортера тремтів. — Одні вимагають негайно знищити небезпечний об’єкт, інші — захистити дітей, які беруть участь у будівництві того, що поза людською уявою. Ситуація загострюється! 

Камера показувала хаос: крики, штовханина.

Серце боляче стиснулося. Я відчула, що мушу бути там. Не можу сидіти вдома, коли мій син — один із тих, хто стоїть за цією стіною!

Я швидко вдяглася, схопила ключі від автівки і вискочила на вулицю. Спочатку дорога була напівпорожня, але чим ближче я під’їжджала до околиці, тим більше зустрічала людей та машин. Тривога висіла в повітрі. Наче саме місто задихалося від страху й гніву. 

Коли я нарешті дісталася до місця, побачила все на власні очі. Натовп ревів, люди кричали одне на одного, саморобні плакати здіймалися над головами.

Я зупинилася, не знаючи, куди йти і що робити. Місто розривалося навпіл, і я відчувала, що сама теж розриваюся разом із ним. 

Люди штовхалися, сперечалися, хтось кидав каміння. Я бачила, як кілька каменів полетіли в бік споруди — і розчинилися в тумані. Та це лише розпалювало натовп: одні кричали про «диявольську силу», інші — про «захист небес». 

Серце калатало так, ніби я сама була частиною цього хаосу. Я відчувала страх і безпорадність: світ навколо руйнувався, і я не знала, на чиєму боці правда. 

— Вони загрожують нам усім! — кричав чоловік поруч, і його очі палали ненавистю. 

— Це наші діти! — відповідала жінка, але її голос губився в реві натовпу. 

Раптом хтось штовхнув мене в плече, я похитнулася й мало не впала. Людський потік затягував мене у вирву, Ще один сильний поштовх у спину - і я таки впала на одне коліно. Піднятися у такій толокні можливості не було. Я зрозуміла: ще трохи - і мене просто затопчуть. Я намагалась вирватися, але натовп був надто щільний. Люди кричали і перли бозна куди, їхні обличчя були перекошені гнівом, і я відчувала, як мене накриває паніка. 

Повітря було важким, наче наповненим димом, хоча навколо не горіло нічого. Це був дим людських емоцій — гніву, страху, відчаю. 

Єдине, що я могла зробити в цій ситуації – це затулити обличчя долонями, щоб захистити. Та як вирватись із цього хаосу?