Розділ 9. Розкол.

Минуло ще кілька тривожних днів. І щоночі, попри обіцянку, Аріель залишав домівку. Під ранок повертався, зморений, лягав поспати на пару годин, потім снідав і сідав за комп’ютер або знов зустрічався із друзями. Прийомна донька моїх батьків поводила себе аналогічно, і так само нічого опікунам не розповідала.

Сьогодні ранок почався не зі сходу сонця, а з новин. Мене розбудив телевізор — я залишила його ввімкненим ще вночі, аби не почуватися самотньою. Зазвичай він навіть заколисує, але наразі з боку кухні долинали несамовиті крики та стривожений гамір. Зав’язуючи пояс на халаті, почимчикувала на кухню, щоб поглянути, що ж там таке. Неначе трилер...

Це був не трилер. На екрані — прямий ефір: репортер кричав щось у мікрофон, але його слова заглушав рев натовпу, тому розібрати слова було важко. Я наблизилася і прислухалась.

— Біля споруди на околиці міста зібралися сотні людей! — голос репортера тремтів. — Одні вимагають негайно знищити небезпечний об’єкт, інші — захистити дітей, які беруть участь у будівництві того, що поза людською уявою. Ситуація загострюється! 

Камера показувала хаос: крики, штовханина.

Серце боляче стиснулося. Я відчула, що мушу бути там. Не можу сидіти вдома, коли мій син — один із тих, хто стоїть за цією стіною!

Я швидко вдяглася, схопила ключі від автівки і вискочила на вулицю. Спочатку дорога була напівпорожня, але чим ближче я під’їжджала до околиці, тим більше зустрічала людей та машин. Тривога висіла в повітрі. Наче саме місто задихалося від страху й гніву. 

Коли я нарешті дісталася до місця, побачила все на власні очі. Натовп ревів, люди кричали одне на одного, саморобні плакати здіймалися над головами.

Я зупинилася, не знаючи, куди йти і що робити. Місто розривалося навпіл, і я відчувала, що сама теж розриваюся разом із ним. 

Люди штовхалися, сперечалися, хтось кидав каміння. Я бачила, як кілька каменів полетіли в бік споруди — і розчинилися в тумані. Та це лише розпалювало натовп: одні кричали про «диявольську силу», інші — про «захист небес». 

Серце калатало так, ніби я сама була частиною цього хаосу. Я відчувала страх і безпорадність: світ навколо руйнувався, і я не знала, на чиєму боці правда. 

— Вони загрожують нам усім! — кричав чоловік поруч, і його очі палали ненавистю. 

— Це наші діти! — відповідала жінка, але її голос губився в реві натовпу. 

Раптом хтось штовхнув мене в плече, я похитнулася й мало не впала. Людський потік затягував мене у вирву, Ще один сильний поштовх у спину - і я таки впала на одне коліно. Піднятися у такій толокні можливості не було. Я зрозуміла: ще трохи - і мене просто затопчуть. Я намагалась вирватися, але натовп був надто щільний. Люди кричали і перли бозна куди, їхні обличчя були перекошені гнівом, і я відчувала, як мене накриває паніка. 

Повітря було важким, наче наповненим димом, хоча навколо не горіло нічого. Це був дим людських емоцій — гніву, страху, відчаю. 

Єдине, що я могла зробити в цій ситуації – це затулити обличчя долонями, щоб захистити. Та як вирватись із цього хаосу?

Я майже втратила контроль. Натовп тиснув з усіх боків, і я відчувала, як мене засмоктує ця людська вирва. Дихати ставало важко. Я намагалася встати, але ноги ковзали по асфальту. Люди немов збожеволіли, одні намагалися втекти подалі, інші, навпаки, перли у напрямку стіни, і я не бачила виходу. Не бачила можливості врятуватися.

Загинути так безглуздо...

— Анно! — раптом почувся голос крізь рев натовпу. 

Я не одразу зрозуміла, що звертаються до мене. Але хтось міцно схопив мене за руку й різко потягнув убік. Я відчула силу, яка допомогла підвестися, вирвала мене з потоку, і вже за пару хвилин опинилася біля чиєїсь автівки, притиснута до її холодного боку.

— Остап… — прошепотіла я, впізнавши  обличчя рятівника. 

Він важко дихав, але очі світилися рішучістю. 

— Ти що робиш серед цього натовпу? — Його голос був суворим, але в ньому відчувалася турбота. — Тебе могли затоптати! 

— Я… я хотіла побачити… — слова губилися, бо серце калатало так, що я ледве могла говорити.  – Там Аріель...

Остап не відпускав моєї руки. Він тримав її міцно, ніби боявся, що я знову зникну в хаосі. 

— Тихіше, — сказав він. —  Діти в безпеці. Добре було б опинитися зараз разом із ними... – Зирнув запитально.

Я покачала головою:

- Не вдасться... Ти сам бачив, навіть каміння розсипається на пил...

- Шкода... Шкода, що ми не знаємо, як потрапити на той бік. Ми могли бути поруч зі своїми дітьми... Я подумав, що ти знаєш, раз прийшла сюди. Та, якщо ні, то ні. Тоді ходімо звідси, коли тут ми нічого не можемо зробити. Зараз головне — вибратись цілими та неушкодженими. Ми потрібні нашим дітям живими... 

Ми поволі просувалися поміж людьми, Остап ішов попереду, розчищаючи дорогу плечима. Я відчувала його силу й захист, і це давало мені шанс не зламатися. 

— Тримайся за мене, — повторював він, і я слухняно стискала його руку. 

Натовп ревів, хтось вигукував прокльони, хтось молився, але ми поступово вибиралися з найбільшої тисняви. Нарешті вийшли на відносно вільний простір, і я змогла зорієнтуватися та знайти свій Nissan.